Розділ 10. «Квакушка»

Декілька секунд Дар дивився на екран мобільного телефону, як на вибухівку з підпаленим гнітом. Та раптом вихопив смартфон із рук дівчини.

– Ей! – вигукнула Ярина і спробувала повернути телефон.

Хвостатий ухилився і вже швидко тицяв пальцем по екрану, поки шипів крізь зуби:

– Лисий біс! Як його скасувати?

Яра спробувала знову вихопити телефон, та хлопець спритно маневрував кожного разу, коли вона намагалася його дістати. Він заскочив на газонну огорожу й легко, як кіт, утримував там рівновагу. Ярина обурено подивилася на нього знизу вгору.

– Ану поверни! – вимагала вона. – Замовлення не можна скасувати! Повідомлення відправлено!

Дар зиркнув на неї – очі його блиснули, як в скаженого звіра. Яра від того погляду мимоволі позадкувала.

– Ти хоч розумієш-ш, що накоїла?! – злісно зашипів він, зістрибнувши з паркану і прямуючи на неї. – Думаєш, це тобі забавки?! Сльози твоєї подруги тебе нічому не навчили?!

Яра вперлася в стіну будинку, напружено дивлячись на відьмака. Його хвіст роздратовано метався з боку в бік, наче батіг. Очі палали від гніву. Ярина мовчала, не ризикнувши зайвий раз ворухнутися. Тепер вже не знала, хто лякає її більше: та плакуча нечисть чи цей хвостатий, який, судячи з іскор в очах, ще до Невтішної от-от спопелить її поглядом.

– Я й не думала про забавки, – обережно вимовила Яра. – Та хіба не ти сказав, що якщо не знайти Невтішну найближчим часом, ті люди загинуть.

– Це не твої проблеми.

– Мої! – Яра згадала заплакане обличчя подруги й стиснула кулаки, подивившись прямо в охоплені синім вогнем очі. – Якщо нічого не зробити, Данило помре.

– І найкраще, до чого ти додумалася, це приєднатися до нього? – іронічно хмикнув Дар. – Це і є твій геніальний план?

Ярина стиснула губи. Відчула, як щоки палають чи то від образи, чи то від сорому. Якось вона не так уявляла собі реакцію хвостатого. Звичайно, аплодисментів від нього не чекала, однак і такої відвертої люті теж. Хіба він не шукав нову ціль Невтішної? Хіба не має дякувати їй за допомогу? Вона ж знайшла найшвидший спосіб дістатися до їхнього ворога!

Тільки після цієї думки Ярина замислилася, що таке рішення, скоріш за все, спало б на думку Дару теж. Він міг би наслати на когось прокляття й виманити Невтішну туди, куди йому треба. Однак він цього не зробив…

Яра напружено поглянула на хлопця. Якщо вже бути чесною, то десь у глибині душі вона сподівалася, що його хоч трохи вразить її задум. Але подивившись на Дара уважніше, з подивом зрозуміла, що в його очах не лише гнів. Було ще дещо…

– Ти сумніваєшся, що впораєшся з нею? – раптом зрозуміла вона.

Дар промовчав, та від Яри не приховалася зміна на його обличчі. І це стало відповіддю, кращою за будь-які слова.

– Я маю спіймати її, – стримано відповів він, уникаючи погляду дівчини. Ярина ж зауважила, що це відповідь без відповіді.

В цю мить двері під’їзду відчинилися й на вулицю вийшла літня жінка у платті в горошок – сусідка Мар’яна Петрівна. Вона здивовано подивилася на дівчину, приперту до стіни, і хлопця, який стояв майже впритул. Очі жінки зацікавлено примружилися.

Ярина тільки чемно усміхнулася і привіталася. Поки йшла далі, сусідка ще декілька разів озирнулася на них. А Яра кисло зрозуміла, що незабаром весь двір буде знати, як якийсь підозрілий тип притискав її біля під’їзду. Одне полегшення – хоч мама зараз живе за містом і про це не довідається.

– Я розуміла ризик з самого початку, – сказала Яра, повертаючи увагу до хлопця. – Але ж це наш шанс. Хіба не він тобі потрібен?

Відьмак деякий час роздивлявся її обличчя. Яра тримала його погляд, хоча це виявилося непросто: бурштинові очі її лякали настільки ж, наскільки заворожували. Однак гнів у їхній глибині угамувався. Дар тільки продовжував супитися, коли подивися в телефон дівчини: на цифри, які відраховували хвилини до появи Яриного ката.

– Що ж, Ярино Чумак, ти або дуже дурна, або дуже смілива, – він простягнув їй смартфон, і Яра швидко сховала його в кишеню.

– Ти використаєш цей шанс чи ні? – прямо запитала вона, вирішивши ніяк не коментувати його останнє зауваження.

Дар не поспішав відповідати. Місто вже сповив морок сутінків: ліхтарі уздовж дороги відганяли тіні у кутки двору, чорні силуети дерев перешіптувалися у нічному спокої. Одне за одним спалахували вікна, прикрашаючи будинки, як яскраві гірлянди ялинку.

– У нас лише сім днів, щоб підготуватися до візиту Невтішної, – нарешті мовив відьмак. – Але я не можу гарантувати тобі повну безпеку, смертна. Не в моїх принципах обіцяти те, в чому не певен.

– Справедливо, – кивнула Яра. Принаймні, він з нею чесний. – То коли почнемо готуватися?

– Звичайно, що зараз, – хлопець повернувся до мотоцикла. – Сідай.

Ярина напружено подивилася на транспорт – ще не встигла охолонути в пам’яті минула поїздка. А раніше, ніж за сім днів, злягти в лікарню не поспішала.

– Може, ти скажеш куди, а я на метро…

– Не хвилюйся, я не поїду на жодне червоне світло. Ти тепер у нас дорогий шматочок м’яса, – криво посміхнувся Дар. – Раніше, ніж треба, надкусити нікому не дам.