Розділ 6. Столиця відьом

Хоч у Яри на язиці крутилося безліч питань, але вона намагалася заспокоїти схвильований рій думок. За три спроби їй потрібно дізнатися максимум інформації у цього хвостатого.

– Чому ви, магічні істоти, живете в Києві? – запитала вона. – Що вам від нас треба?

– А чому ми не можемо жити тут? – вигнув брову Дар. – Блага цивілізації знаходяться в суспільному надбанні. А Київ здавна особливе для нас місто. Ти живеш не тільки в столиці України – це також столиця відьом.

– Столиця відьом? – насупилася Ярина, з недовірою дивлячись на хлопця.

– Навіть смертні про це знають, – діловито зауважив Дар. – У той час як в Європі фанатично спалювали жінок, до речі, не справжніх відьом, а просто гарненьких дівчат, у нас до усього містичного зазвичай ставилися з повагою та обережністю. Хоча були випадки, коли простий народ топив бідолах, однак з часом і це заборонили. І далі максимум, що робили з відьмами – судилися, – Ярина здивовано кліпнула очима. – Так, якщо подивишся в історичних записах Києва, то знайдеш подібні справи, коли на відьму скаржилися, що вона заговорила худобу на кисле молоко, – криво посміхнувся Дар, якого здивування дівчини помітно потішало.

– Однак ви не дуже охоче показуєтеся людям, – сказала Яра. – Бо зовсім не невинні.

– Це запитання? – уточнив Дар з лукавою посмішкою.

– Факт, – сухо промовила Ярина, кинувши погляд на хвіст хлопця. – З допомогою магії ви ховаєте свій справжній вигляд. Хоча хіба не логічно було б жити окремо, у якомусь таємному лісі.

– А це вже расизм, – ображено помітив Дар, – зараховувати нас до дикунів лише за походженням, – хлопець подивився у бік дороги, на низку автомобілів, що проїжджали. – Великі міста приваблюють нас не менше, ніж вас, смертних. Це можливості. Та й ховатися тут насправді набагато легше. Більшість людей настільки заклопотані, що звикли майже нічого не помічати. Така вже сутність міського життя – тут завжди хтось кудись поспішає. У невеликому селі ховатися було б складніше. Там люди ще пам’ятають про нас.

Ярина замислилася. Якщо вже так подумати, навіть у сучасному котеджному містечку справді більшість сусідів знайомі в обличчя. І якби хтось зник чи якось дивно поводився, це б помітили дуже швидко і стали куди обережнішими. Не те, що в галасливому та метушливому місті, де на вулиці зустрічаєш сотні й тисячі незнайомих облич.

– Щодо магії… Я бачу крізь ваші чари, чи не так? – поставила вона нове запитання.

– Так, з якихось причин на тебе не діє оковідвід.

– Що? – не зрозуміла Яра.

– Оковідвід, – повторив Дар, а побачивши ще більш збиту з пантелику дівчину, пояснив: – Це вид чар аби очі відвести. Зоровий обман, завдяки якому ви бачите нас звичайними людьми чи взагалі не помічаєте. І те, що ти здатна дивитися крізь нашу ілюзію, доволі неприємно.

– Я ж нічого вам не зробила, – заперечила Ярина. – А ти сказав, що мої очі захочуть вирвати.

– І не збрехав, – він поглянув на Іву. – Наприклад, мавки можуть приймати подобу інших людей чи ховати свою спину за ілюзією, щоб нічим не відрізнятися від смертних. Мій хвіст теж непомітний для простаків. Однак ти здатна бачити нас такими, якими ми є насправді. Це змушує нас почуватися вразливими перед якоюсь смертною. І це образливо.

– О, то ми навіть не маємо права на вас дивитися, – схрестила руки на грудях Яра. – Ну і хто тут расист?

– Твоя здібність для нас, жителів світу тіней, небезпечна.

Ярина напружено закрутила на пальці пасмо. Отже, як не крути, а тепер вона ходяча мішень для почвар, які зрозуміють, що вона може бачити їх.

– Тому я попередив тебе не лізти до нас, – зрозумів її думки Дар.

– Легше сказати, ніж зробити, – буркнула Ярина. – Дивлячись на твою подружку ще спробуй зрозуміти, хто перед тобою. Може, я здатна вас бачити, але не крізь одяг. Якби не помітила тебе з нею, ніяк не здогадалася б, що вона одна з вас. Її спина схована за футболкою.

– Магія завжди дає про себе знати. Якщо хочеш вижити, тобі потрібно не тільки бачити, але й помічати.

Ярина запитально подивилася на співрозмовника. Дар видихнув, мовляв, усе-то тобі треба, як малій дитині, пояснювати. Однак все-таки трохи нахилився до дівчини.

– Дививсь уважно на неї, – він розвернувся до кав’ярні, де за ними незадоволено слідкувала мавка. – Іво, будь ласка, принеси мені води. Дуже вже в горлі пересохло від спеки.

Іва оживилася, зрадівши, що хлопець про неї згадав. Вона налила в склянку води. Ярина напружено дивилася, як красуня наближається до них. Про всяк випадок стиснула міцніше пляшку під столом.

Однак Іва вже демонстративно не звертала на неї уваги, чарівно посміхаючись відьмаку. Він вдячно прийняв у неї склянку. Мавка не поспішала йти, однак Дар мовив:

– Це все, люба. Можеш повертатися до роботи.

Іва покірно кивнула й пішла до барної стійки. Ярина весь цей час напружено слідкувала за нею, як кішка за собакою.

– Дивись не на Іву, а на те, що відбувається навколо неї, – тихо підказав Дар, відпиваючи зі склянки. – Ти ж художниця. Якби її малювала, на що б звернула увагу.

Ярина примружилася. Мавка вже зайшла у кав’ярню, однак цього вистачило. Яра встигла зрозуміти, що намагався їй показати Дар.