Розділ 1. Хвіст

"Всі казки виявляються правдою, якщо вміти їх читати".

Лада Лузіна

Яра розірвала вже третій пакетик цукру й висипала в каву. Це була така собі традиція – кожного разу, коли Таня з якогось приводу засмучувалася, приносити їй гарячу й дуже солодку каву. Так би мовити, хоч так притлумити гіркоту на душі. Підхопивши дві склянки, Ярина відійшла від кав’ярні.

Вечірній вітер приємно ковзнув по обличчю. Надворі стояв липень, повітря наповнював запах трави та пилу Києва після спекотного дня. Таня очікувала Яру біля дерев’яної стійки між низкою магазинів та шосе. Вона стояла в червоному топі та коротких джинсових шортах. Багато чорних кісок з різнобарвними гумками, зав’язані у хвіст. І як це часто бувало, коли Таня напружено думала, вона гризла ніготь великого пальця, поки дивилася у смартфон.

– Пишеш Данилу? – запитала Яра, підійшовши до Тані.

– Цьому козлу? Звісно, ні! – пирхнула та, опускаючи смартфон. – Нізащо!

Таня схопила каву й хотіла різко відпити. Та одразу скривилася.

– Гаряче, – зауважила Ярина, обережно роблячи ковток зі своєї склянки. Кава виявилася до бридкості солодкою. Та Яра збиралася розділити смуток Тані, тому зробила ще один ковток.

– Не розумію, – понуро зітхнула подруга. – Я думала в нас все добре… Цього літа ми разом планували поїхати до Одеси! Обоє збирали гроші… – вона замовкла, стиснувши покусані губи.

Яра погладила її по плечу. З Данилом, одногрупником Тані з коледжу, подруга почала зустрічатися відразу після зимових канікул цього року. Та виявилося, що найгарніший хлопець групи просто вмів добре крутитися. Інакше б не примудрився всі ці місяці зустрічатися також з вокалісткою його рок-групи «Дзвін кісток».

– А Данилу ще доводилося збирати на дві поїздки, – зітхнула Ярина.

– Не смішно, – насупилася Таня і простогнала. – Негідник! Брехун!

– І козел! – підтримала Яра.

Цього разу Таня трохи усміхнулася й відпила кави.

– Знаєш, я відчувала серцем, що щось не так… – зітхнула Таня і вкотре почала розповідати, яка все-таки скотиняка той Данило. Тільки дарма згаяла цілих півроку на цього мерзотника.

Яра відпила солодющої кави, коли до кав’ярні підійшов хлопець. Криво посміхнувшись, він почав про щось розмовляти з дівчиною-баристою. Та відразу оживилася й зацікавлено залопотіла оченятами.

Високий незнайомець був у чорній шкіряній куртці. Зачесане назад біле волосся виглядало доволі незвично й ефектно на фоні чорного одягу. Яра не розуміла, як в таку спеку можна ходити в такому теплому, ще й повністю темному одязі. Знизу щось ворухнулося, і Яра ледь не похлинулася кавою.

Хвіст. У хлопця був хвіст. На кінці білий пензлик трохи виляв з боку в бік, наче у зацікавленого кота.

«Ну знову», – понуро промайнуло в голові Яри.

Вона так і зависла, немов під гіпнозом дивлячись на пухнастий кінчик. Перехожі спокійно проходили повз, точно не помічаючи нічого особливого у юнака.

– Яр! Яр! Ярино! – вигукнула Таня, зрозумівши, що її не слухають. Прослідкувавши за поглядом Яри, вона хмикнула. – А, зрозуміло. Я тут тобі душу виливаю, а ти на хлоп’ячі сідниці задивляєшся!

Ярина вдруге ледь не похлинулася кавою. Таня сказала це занадто голосно. Незнайомець обернувся й зустрівся очима з Ярою. Та розгублено відвернулася, відчуваючи, як палають щоки. Вона ненавиділа здатність свого обличчя в одну мить ставати кольору вареного рака.

Декілька нескінченно довгих секунд Яра відчувала погляд хлопця. Та, на щастя, його нарешті відвернула дівчина-бариста, яка щось глузливо йому прошепотіла, косо дивлячись на почервонілу Яру. Тій захотілося провалитися крізь землю. Ще недовго побалакавши біля стійки, хвостатий дістав з холодильної камери морозиво «Каштан», заплатив і пішов. Тільки тоді Яра дозволила собі перевести подих.

– Навіщо ти сказала про це так голосно?! – різко розвернулася вона до Тані.

– А що? Тут нічого такого немає. Сідниці в нього справді нічого.

Яра тільки великим ковтком допила залишок бридкої кави – тепер бажала притлумити власний сором. Звичайно, не провина Тані, що вона не бачить того хвоста. Нормальні люди такого й не мають бачити.

– Слухай, – замислилася подруга, крутячи в руках теж вже порожню склянку, – пам’ятаєш, ти колись вірила в магію?

Яра здивовано подивилася на Таню.

– Так, у першому класі, коли з відкритим ротом дивилася «Всі жінки – відьми», – буркнула вона.

– Я так і не зрозуміла, чому ти більше не віриш у привидів та прокляття. В дитинстві постійно про них балакала. Ще й малювала своїх уявних друзів.

Яра різко зім’яла паперову склянку.

– Чого тільки ми не вигадуємо в дитинстві, – вона кинула склянку, та не влучила в урну. Довелось підібрати її і вже точно закинути у смітник. – А це ти до чого згадала?

– Ну… Як на мене, дива існують. Ти – тому приклад. Вижити після удару блискавки… – Яра стиснула губи, й Таня поспішила додати: – Вибач, мені не варто було про це згадувати. Я просто хочу сказати, що дуже рада, що ти жива.

– Я теж рада, – злегка усміхнулася Ярина. – Хоча статистика показує, що дев’ять з десяти виживають після удару блискавки. Тож це не така вже рідкість. Щоправда, тепер я як і мій Більбо, під час грози відсиджуюсь у ванній кімнаті. Так чому ж ти про магію взагалі згадала?