24. Аристарх Ейсмонт

В понеділок зранку я заїхав в державну нотаріальну контору з наміром оформити тут спадщину після матері. Але на мене чекало розчарування — виявилось що після смерті Дениса Докукіна всі його справи переходили в нотаріальний архів, і лише після нового розподілу, а це було не менше кількох місяців, я міг подати документи до іншого нотаріуса. Зате мені запропонували оформити спадщину на бабусин будинок. Ну вже дякую, не треба таке щастя. У мене на оформлення грошей нема, а там же ще і податки якісь.

Так і поїхав у відділок. Не солоно посьорбавши.

Остерігався зустріти Савеловича, але пронесло. Тож тільки заявився у відділку схопив чисті бланки та став надзвонювати Ярославу Закревському. В принципі міг би й сам поїхати свідка допитувати, але боюсь образ не оберусь. Темний з самого ранку був сам не свій: аж надто мовчазний. Чи дізнався він щось?  А можливо, в нього просто нічого не вийшло і саме через це він мав такий вигляд. В будь-якому випадку, запитаю після того, як допитаємо Солодова. 

Фірма "Аргентум Петролеум" знаходилась біля Храму вознесіння Господнього. І його незвична не золота покрівля привертала увагу в першу чергу. Проте затримуватись, щоб помилуватись архітектурою я не став.

Ми з Ярославом зайшли до офісу фірми, що розташовувався на першому поверсі панельної багатоповерхівки, і здається, займав майже весь поверх.

— Вам назначено? — підхопилась худа як тріска секретарка, коли ми зайшли в приймальню директора.

— Я сам собі назначаю, — я вийняв жетон, і помахав ним перед дівчиною, вловивши в її погляді звичну нотку страху перед працівниками правоохоронних органів.

— Я зараз викличу нашого адвоката, — не відступалась дівчина.

— Викликайте. Ми поки побесідуємо з вашим керівником, — не стримався, хоч і дарма. Але все ж підштовхнув її страх, перетворюючи його на паніку. У дівчини затремтіли руки, і вона не змогла з першого разу розблокувати телефон.

— Чого вона? — шепнув Ярослав, що був сьогодні якимось не таким. Незвично задумливим. Зазвичай він меле своїм язиком як собака помелом. Все що треба і не треба. А сьогодні як води в рот набрав.

Я знизав плечима, штовхнув двері з табличкою "Директор Солодов А. І."

— Антон Іванович? — для проформи запитав у чоловіка за письмовим столом, що зосереджено читав якісь папери.

— Я ж наказав Людочці не відволікати мене. Вийдіть, молоді люди. Часи прийому в середу після обіду.

Стільки працюю, і весь час одне і те саме. Як тільки людина долає показник середньостатистичної сірості, відразу розвиває в собі таку пиху, що з нею просто неможливо розмовляти.

— Слідчий відділ. Маю кілька питань. Як не хочете говорити тут, можемо поїхати з вами у відділок і поговорити там, у нас приймальні дні без вихідних, — після цих слів обличчя у Солодова перемінилось. Він стягнув окуляри в металевій оправі, і подивився куди привітніше. Але водночас з якимось обуренням.

— Ну нарешті, ви надумали до мене приїхати. Це просто жах якийсь. Чим ви там взагалі займаєтесь? За що вам гроші платників податків платять? Вже як тиждень моя фірма зазнає шалених збитків. А вам плювати.

— Заспокойтесь, — озвався Закревський, досадливо примруживши очі.

— Як тут заспокоїтись, якщо мене кинули майже на мільйон гривень? — Солодов справді лише більше розпалявся. — Це все Аморейські з власником лабораторії... Прокрутили аферу, а я лох.

Мені наче свинцю в шлунок залили. Батько Яни причетний до всього цього? Як же паскудно.

Кинув погляд на Ярослава: той чомусь виглядав не надто здивованим. Чи то він просто думає про щось інше, а не нашу справу?  

— Що ви маєте на увазі? — все ж спитав Закревський.

— Та що тут мати на увазі, молодий чоловіче… Моя фірма спеціалізується на операціях з промисловим сріблом. Мені якісь дослідження і нафіг не треба були. У нас все і так на мазі. А тут заявляється представник з однієї з присосок Закарпаттягазпостачання. І каже, що їм треба замовити дослідження властивостей срібного сплаву. І я повівся на їх пропозицію, як хлопчик.

— Тобто ви працюєте на Аморейських? — уточнив я. Все ніяк не хотілось вірити, що саме батько моєї дівчини вирішив знищити як мінімум все населення Львова.

— Не те щоб працюю, — відповів директор Аргентуму. — Але так, договір між нами був. Чорновий. Ці сучі діти й тут мене надурили. Бо грошей так і не перерахували. А я ще думав, що вони порядні бізнесмени.

— Дякую, — я кивнув. — Ми розберемось.

У світлі тих даних, що я вчора почув від Бориса Савеловича, картина в моїй голові вималювалася наступна. Аморейські якось довідались по Дугу. Вирішили її відтворити. Для потужної котушки треба багато срібла, але придбати його в промислових масштабах без підозр в нашій країні неможливо, і вони підставили Аргетум, а потім тупо викрали срібло з лабораторії. Їм залишилось тільки дістати спадок моєї матері.

Савелович мислив геть не так, як темні: він не став заморочуватись з побудовою нової вишки, а вирішив використати існуючі в Чорнобилі.

І обидва варіанти категорично не влаштовували мене.

Глянув на Закревського, який сидів, знову ж таки, мовчки. Але під моїм поглядом стрепенувся:

— Їдемо до твого майбутнього тестя в офіс? — спитав звичним єхидним тоном.

— Туди буде пробитись складніше, — відповів я. — Спробую застати його вдома.

Я дістав телефон і набрав Яну.

— Привіт, — усміхнувся я, коли Яна взяла слухавку. — Як справи?

— Я зараз трішки поспішаю, — озвалась мала. — Давай наберу тебе за годину...

— Чекай, — сказав квапливо, поки вона не поклала слухавку. — Батько зараз вдома?

— Так, але він зайнятий, у нього Дем’ян Закревський.

— І часто у вас буває Дем’ян? — ревниво запитав я. Нічого не міг з собою подіяти.

— Останнім часом так, — безтурботно відповіла Яна. — Але ти не думай, не ревнуй, це не пов’язано з черговим бажанням видати мене заміж, у них якийсь бізнес...

— Ну що ти, кохана, навіть в думках не було ревнощів.

— От і добре, цьомочки, — вона відключилась.

А я прокрутив розмову в голові за якісь пару секунд. І різко пригальмував на узбіччі.