22. Аристарх Ейсмонт

Борис Савелович зателефонував, поки мажор ще дрих. Теж мені щастя — вчора притулився до одвірку бабиної кімнати з дуже розумним виглядом.  А потім закотив очі і гепнувся прямо в калюжу. І от глянеш на нього — одні кістки, а взявся перетягувати у вітальню на диван, і ледве пуп не надірвав — як з свинцю відлитий.

Я помітив червону смужку на його зап’ястку, поряд з вигадливим татуюванням. Схоже хтось тут знову надірвався, використовуючи магію. Аж дратує цим.

Пішов на кухню, знайшов аптечку, там у мене ще за бабусиного життя зібралось препаратів, хоч самому приторговуй. І всі як один рідкісні і за рецептом. У більшості навіть строк придатності не закінчився.  

Вибрав ампулу знеболювального і повернувся до Ярослава. Той так і лежав на дивані, в позі, що я його залишив. Беззахисний. Курва. Як так сталось, що  в моєму домі лежить розпластаний майже спадкоємець древнього темного роду? Це він мені так довіряє, чи просто настільки пустоголовий, що не задумується, де можна знепритомніти, а де не слід?

З важким зітханням перевернув його, вколов знеболювальне і прикрив пледом. Через короткий час дихання Закревського вирівнялось, і він вже просто спав.

А от мені було не до сну. Я вирушив на пошуки Аграфени. Вона відчувалась десь в будинку. Почав пошук з бібліотеки і не прогадав.

Тільки переступив поріг, і в мене полетіла книга. Я відбив снаряд і виставив палець в бік бабусі. Магію застосовувати навіть не намагався.

— Там лежить темний, — кивнув на вітальню. — Вб’єш його, і Закревські не просто тебе депортують на той світ, вони тебе розвіють, так що ніякого посмертя не буде. Ще і будинок зрівняють з землею.

Бабуся звісно не відповіла, а пошпурила у мене черговою книжкою. Але якось дуже невпевнено.

— Ти порушив обіцянку, — раптом замогильним голосом заявила вона. — Де мій кальвадос, шмаркач?

— Спочатку скажи, що ти тримала у валізі під захистом Собачого серця?

Аграфена образилась. І вислизнула через стелю з бібліотеки геть. За мить з кухні долинуло брязкання порожніх пляшок. Коли я дійшов туди, то лиш і помітив, як полтергейст зникає разом з пляшкою медичного спирту. Дожились. Алкоголізм прогресує. Так скоро і одеколони ховати доведеться.

Як я не турбувався про Закревського, та ніч минула спокійно, і прокинувся він цілком здоровим на вигляд, і все так само нахабним.

Я спровадив його і сів за кермо власних Жигулів. Навіть якусь мить було соромно їх із гаража виганяти, щоб Ярослав не побачив це убожество. Але потім переборов малодушні почуття. Кому яка в біса різниця, на чому я їжджу. Хоча, кого я обдурюю – я навіть у відділок намагаюсь добиратись громадським транспортом, щоб не світити своєю машиною.

От би і на зустріч з начальником поїхав маршруткою, та вже дуже специфічне місце він обрав, довелось би топати пішки чимало, тоді б точно запізнився.

Секрети Бориса інтригували. Що приховує начальник відділу паранормального? Що від мене хоче? Навіщо? Версій у мене не було.

 Шеф призначив зустріч на іподромі.

Я припаркувався, дійшов до входу. Савелович розмовляв з якимось чоловіком, від якого тхнуло кінським потом.

— Добрий ранок, — запримітивши мене, шеф заусміхався. — Ейсмонте, маєш навички кінної їзди?

Я скривився. Кивнув. Коней недолюблюю. Але навички мав, навіть в кінному патрулі якось стажувався. Задоволення – мінімум.

Нам вивели двох споряджених коняк, і я подумки вилаяв шефа за те, що не попередив. Я б одягнувся в спортивні штани, а так джинси ледве не репнули, поки ногу в сідло закинув. Але закинув, і себе всадив, навіть не так, як мішок з картоплею. А цілком вправно.

Савелович і взагалі злетів в сідло хвацько. Відмовився від супроводу інструктора, і ми синхронно смикнули за вузду, коні рушили, явно не задоволені тим фактом, що мають везти на собі двох здорових дядьків.

Від’їхавши на безпечну для прослуховування відстань, Борис відпустив повіддя, дозволяючи своєму каурому конику ступати вільно і неквапливо. Я так красуватись не ризикнув.

— Дивився наказ? — запитав мене Борис.

— Так, — я кивнув. — Але якщо ви думали, що я не в курсі, що моїх батьків убили, чи хто це зробив...

— Ти знову ставиш не ті запитання, — шморгнув носом Савелович. І чхнув. Але з думки  не збився. — Не хто, Ейсмонте, а навіщо.

— Дуга занадто небезпечна.

— А знаєш, що воно таке?

Я знизав плечима, про що пошкодував, бо відчуття ледве зрушеного сідла під сідницями було зовсім  не з приємних.

— Дуга, Ейсмонт, це зброя, — пояснив шеф. — Масового ураження. Домаха і Едуард Ейсмонти працювали в Чорнобилі, на славнозвісній Дузі, проводили там експерименти локального характеру, — я насторожився, ловлячи кожне слово. — Ти знаєш, що вишки стільникового зв’язку використовують також як стаціонарні розсіювачі? — дочекавшись мого кивка, шеф продовжив. — Але якщо переналаштувати частоти, то знаєш що станеться? Прорив в реальності.

— Тобто?

— Тобто можна пробити дірку до інфернального рівня, побудувати такий собі портал, — відповів шеф.  І знову чхнув.