20. Аристарх Ейсмонт

Я навіть по кишені себе плеснув. Для проформи – і так ясно, що день невдахи триває.

— Ти сидиш тут, щоб повернути мені загублене? – уточнив, без всякої надії, у Ярослава.

Попереднє зло на мажора вляглось. І я навіть почувався трішки ніяково, що поліз на нього з кулаками. Але втішало те, що в вухо він мені все ж заїхав, і тому ми квити.

— Не зовсім, — відповів Закревський. – Є розмова.

На останньому слові голос його якось зовсім напружився.

Але я не звернув уваги. Пройшов до дверей, відпер їх, знімаючи захист, і першим переступив поріг. Повернувся до Ярослава:

— Ну проходь.

— У тебе тут якось незатишно, — зауважив мажор, чим викликав посмішку.

— Будинок як будинок, — я умисно безпечно знизав плечима.

— А прямо за парканом — цвинтар...

— О, це все якраз пояснюється просто, — я роззувся, і увімкнув світло. Лампочка мигнула, сповіщаючи, що Аграфена десь поруч. Хоч би їй не приспічило на Закревського напасти. Геть неконтрольована баба стала. Я продовжив заговорювати Закревському зуби. — В моєму роду затесались темні, якщо не знав. Прапрадід був некромантом, такі от пироги. Перло його від темної енергії, от і будинок збудував на пустирищі, де ніхто більше не прагнув мати специфічних тихих сусідів.

— І ти тут ріс?

— З семи років, — ми дійшли до вітальні, я сів на диван, і ввімкнув телевізор. Просто тому, що блага цивілізації змушували відволіктись від похмурої атмосфери маєтку. — Я народився в Ірпіні. Там і ріс, поки батьки не... не загинули.

— А твої батьки теж з некромантів? — показово здивувався Закревський.

— Мої батьки народжені в радянському союзі, — похитав головою я. — Тріумф науки над мракобіссям, ось що їх цікавило. Обоє вчені-фізики.

Ярослав відкинув голову на підголівник крісла, і перевів подих. Потім усміхнувся неприємною посмішкою.

— Арі, та ти просто мрія для якоїсь темної нареченої. Джентльменський набір у тебе в наявності: древній родовід, похмурий маєток, і привид у ньому на додачу.

— А, — я ще ширше оскалився. — Відчув бабусю?

— Таке не відчуєш... Чого ти її не розвієш?

— По-перше, мати фамільного привида – це престижно, — пустився нести околесицю я. – В Європі якщо в аристократа немає в замку привида, що гримить ланцюгами та лякає гостей, вважай ти та не аристократ. Це якби у лорда дворецького не було. Моветон. А по-друге, - тут я став серйознішим. – боюсь бабусі дуже не сподобається така ініціатива.

— У нас є гарний медіум, якщо хочеш поговорю з дядьком...

— Стоп, — я хитнув головою, відчуваючи як незадоволено згущується повітря над вухом. Бабка була готова проявитись в будь-який момент. Ідея з темними медіумами їй явно не подобалась. І хто зна з заточкою чи пістолем вона матеріалізується, щоб відстояти свою принципову позицію. — Привид дорогий мені як пам’ять, - додав я, і відчув як напруга спадає. — І взагалі, якщо ти хотів поговорити про це, то розмова закінчилась. Давай флешку і провалюй.

— Не про це, — Ярослав теж став серйозним. — Про проєкт "Дуга". І вміст флешки. Ввімкни комп’ютер.

— Ти вже бачив що там? — я натиснув кнопку на ноутбуці.

— Не просто бачив. Я навіть додав туди дещо від себе, — от цією фразою він мене збив з пантелику. Борис Савелович дав мені якусь секретну інформацію, яким боком до цього Ярослав? — Де у тебе туалет? — тим часом запитав Закревський.

— По коридору праворуч, — машинально відповів я. І похопився — хоч би Аграфена коника не викинула якогось. Але потім розслабився, Ярослав дорослий хлопчик, якщо що впорається.

Замість того гіпнотизував екран, чекаючи поки завантажиться операційна система.

Закревський повернувся акурат коли в ноуті перестало надсадно жерготіти, і можна було починати роботу. Став у мене за спиною.

Я всунув флешку в роз’єм.

— Спочатку глянь на оце, — він вказав на документ без назви.

Відкривши його я побачив особливо секретний наказ про ліквідацію "проєкт Дуга". Назва була чимось знайомою. Потім мене наче струмом прошило. Я чув, чув цю назву. Пригадався теплий літній день, листоноша, що приніс телеграму мамі. І сварка між батьками. Це був найсильніший скандал, який я між ними бачив. Мама доводила батьку, що Аграфена перебільшує небезпеку. Що вони на межі прориву, що не можна упускати такої можливості. Батько кричав, що це ставить їх під удар, і "Дуга" вб’є всіх. Тоді я вважав, що дуга це просто якийсь зігнутий шматок пруття і щиро не розумів, як воно може вбити...

Але тепер зрозумів, що мої підозри знайшли виправдання, і моїх батьків вбили. Неприємно було усвідомити лише те, що вбили їх свої ж. Ті на кого вони працювали.

— А тепер дивись, що знайшов я, — Закревський змусив відволіктись від неприємних спогадів. І вказав на інші три файли. В першому були якісь наукові викладки, формули і пояснення до них ще більше плутані, ніж самі латинські літери з логарифмами. І якісь схеми, які я розумів ще менше.

— Я не розумію цю абракадабру. — повернувся я до Закревського.

— Це принцип дії вишок стільникового зв’язку, і частково схема побудови апарату, схожого за дією, — пояснив він. — Але вивернутий, тут мова зовсім про інші частоти. Є ідеї для чого це?

— Слухай, тобі воно навіщо? — в лоб запитав я. — Якщо це якась гра на користь Лиса, то я і пальцем не ворухну, щоб допомогти.

— Лиса? — Ярослав хмикнув. І вразив мене до глибини душі відповіддю. — Ні, жовторотику, боюсь дядько не знає про це абсолютно нічого.

Я пропустив повз вух його зневажливе звернення. Увагу привернула тека "Докукін" на все тій самій флешці. І мозок запрацював раптово у відразу кількох напрямках.

Спадок від матері, вбитий нотаріус, спроби усунути мене, ритуал біля вишки в парку – все це видалось дуже пов’язаним. Немов ланки одного ланцюга. І нічний злодій в моєму будинку. Що він шукав? Явно не запаси кальвадоса...

— Який твій інтерес? — продовжив доколупуватись до Закревського я. – Не вірю, що ти мені послугу вирішив надати.

— Одна близька мені людина, — явно підбираючи слова, пустився в пояснення Ярослав. — Дуже цікавиться цією справою. Я маю розібратись, поки він не вскочив в халепу. Попахує неприємностями.

Попахує... Запах з кімнати Аграфени... Дивний ряд асоціацій. Точно. У бабусі був фанерний чемодан, від якого постійно нестерпно смерділо. Але після смерті старої я так і не викинув чудернацьку штуку. Чомусь зараз це стало важливим. Що вона тем зберігала? І чому сварка напередодні смерті батьків відбулась саме через бабусину телеграму?

Голова, здавалось, переповнилась версіями, але поруч з Закревським ніби час від часу виникали прояснення. Я прислухався, полтергейста поруч не відчувалось. Натомість від Ярослава ніби йшла якась райдужна аура. В чім його талант? Я відкинув ці думки як не доречні.

— Ходімо перевіримо дещо, — покликав за собою мажора.

Скрипучими сходами піднялися на другий поверх. Тут занедбаність будинку відчувалась ще більше. Дошки розсохлись. Шпалери вицвіли і висіли клаптями. Я підійшов до дверей в кімнату бабусі, і спробував їх відчинити. Неочікувано, двері не піддались.

Штовхнув їх плечима, виламуючи старий замок. В ніс ударив сморід, в кімнаті було неприродно холодно, зі стелі на ліжко капала вода.

— І що ми тут шукаємо? — запитав Ярослав.

— Зараз, — я кинувся до шафи, відчуваючи як згущується повітря, і Аграфена буквально хоче збити мене з ніг, аби не дати торкнутись шафи. Дверцята загрозливо хряпнули перед носом, ледве не гепнувши по обличчю.
Ярослав пірнув під мою руку, і перехопив скажену шафу, я смикнув валізу.

Навколо здійнявся вітер, розметав по кімнаті речі, розбив порожні пляшки, ледве не вирвав у мене з рук здобич. А потім валіза стала роздуватись з середини, я випустив її з рук, вона надулась як кулька, і луснула під напором води, яка розпирала її. Під ноги хлюпнуло уривками паперів і викотилось зморщене щось, що я ідентифікував як муміфіковане серце.

— Бабусю! — гукнув я. Але вихор затих, і полтергейст знову зник, добряче накапостивши. Спробував зібрати до купи мокрі листки з зошита, який був у валізі, та вони просто перетворились на суцільну кашу, по якій розплились сині чорнила. Ще один слід обірвався.

— Що там було? — запитав Ярослав.

— Щось важливе для бабусі, — я тільки впевнився, що стара знала про смерть батьків, і напевно намагалась їх попередити.

Хто ще міг знати? Борис Савелович. Він же кинув мені наживку у вигляді того наказу. Але що він вимагатиме в замін? Яка моя допомога йому знадобиться? І головне – зараз я чітко усвідомив, що в полюванні за маминим спадком мене справді можуть прибрати так само як і нотаріуса. А отже іншого вибору, як розібратись з усім, у мене немає.

Залишалось питання – а чи можна вірити Ярославу Закревському? Він показав свій інтерес у справі. Проте чи щирий він?

— Ти зараз гадаєш, чи не виставити мене з будинку, так, жовторотику? – ніби читаючи мої думки усміхнуся Ярослав.

— Маєш талант ясновидця?

— Та в тебе на обличчі все написано, — він перебрав в пальцях мокрі уривки паперів і кинув їх на підлогу. – Не переймайся і сам піду, але от знаєш про що подумай? Згідно з тими записів на флешці для побудови якогось агрегату треба дофіга срібного дроту на котушки...

— Лабораторія, — здогадався я. – Слід пограбування веде в мерію, до речі...

— Або не в мерію, — він знизав плечима. І притулився до одвірка, ніби тамуючи напад слабкості.

— Закревський, ти як?

Але на мої слова Ярослав не відповів. Замість того він просто взяв і впав на підлогу, схоже, втративши свідомість.