18. Аристарх Ейсмонт

Борис спокійно жував, а я місця не знаходив від нетерплячки. Та коли подивився на годинник, зрозумів, що добратись до комп’ютера, щоб переглянути вміст флешки, я вже не встигаю. Треба було поспішати на побачення.

Єдина приємна подія за весь день. Яна мене уникала більше тижня. Я розумію, що ми з нею з занадто різних кіл. Але ще кілька місяців тому це не здавалось нам перешкодою.

З дівчиною я познайомився випадково, коли розбирався з бійкою в одному з клубів. Потім вона проходила свідком у цій справі. І якось закрутилось.

Я не дивився на її гроші. Мене цікавила вона сама. Витончена, світла, немов щойно випавший сніг, і така ж легка. Не думав, що зрештою той факт, що рід Ейсмонтів збанкрутував, стане перепоною нашим стосункам. Та її родина поглядала на мене як на альфонса.

Другою перепоною стала моя робота. І це було набагато серйозніше. Мене могли висмикнути з побачення. Або поставити в  чергування,  і тим перекреслити плани на спільне проведення часу. Якщо Яні було наплювати на мій статус, то нехтування своєю персоною вона переносила дуже важко. Сказувались виховання і багаторічна звичка бути в пріоритеті оточуючих.

Все більше розумів, що наші стосунки не витримають таких випробувань. Але вперто тримався за дівчину, як за єдиний світлий промінь в моєму не дуже радісному житті.

Кафе, в якому ми вирішили зустрітись, було не далеко від "Барятської реберні". Я скористався вбиральнею закладу, щоб вмитись і пригладити волосся. Одяг не надто постраждав під час затримання. Проте виглядав я все одно не найкращим чином, що там вже прикрашати. Вилиці тирчать, підборіддя занадто гостре, біля скроні жовтіє не загоєний до кінця синець. Очі як в якогось психа – темні провалля. Враження сам на себе я справляв гнітюче.

Та і моральний стан залишав бажати кращого. Перебування в Нові – це випробування. Потім сила скаче нестабільно, і я сам почуваю себе як підліток в пубертатний період. Навіть промайнула думка скасувати побачення. Але я її відкинув – це вже точно буде абсолютним кінцем моєї любові.

А якщо ще подумати, що в Янки є хтось інший, обраний і схвалений родиною...

Серце застукало вже якось зовсім нерівно.

Я купив букет і підійшов до кафе. В середину зайти не встиг.

Присутність Закревського відчув на ментальному рівні – його недострах я за кілька днів навчився вирізняти з інших. Ярослав не те щоб боявся чогось конкретного, але все одно ніби якась тонка нотка побоювання, яку я не міг розкусити, час від часу випромінювалась мажором.

Повернув голову на відчуття, і ... і квіти полетіли в пил.

Картинка якось швидко зібралась в голові – ось він таємничий хахаль Яни. Ідеальний кандидат в її чоловіки. Яна і Ярослав були б чудовою партією для обох сімей.

Очі застилала червона пелена, і я діяв на чистих рефлексах, повністю наплювавши на витримку, виховання,  здоровий глузд і власний рівень сил. Я навіть не потягнувся до свого таланту. Хотілось просто виплеснути агресію в фізичних рухах. Лупити по Закревському, як по шматку м’яса. Але звісно Ярослав мені цього не дозволив. Легко, майже граючись, то відбивав мій натиск, то ухилявся.

Це було як знущання. Здоровий глузд зробив ручкою па-па і полетів в незвідані далі. Зляканий Янин крик теж пройшов повз вуха. Зараз значення мала лише ненависна пика мажора, який намагався мені  щось сказати.  І я кричав йому у відповідь теж. Але по факту, я навіть не повністю усвідомлював слова. Мене розпирало від ревнощів, злості, образи — аж кишки закручувало у вузол. НІ, я  не заздрив Ярославу, я просто не міг стерпіти на фізичному рівні, що Янка обрала ось це, холодне як риба, створіння, замість мене. І тепер був впевнений — Ярослав причетний до всього, що відбулось зі мною за останні дні, і навіть до арештів. Не вірю я в те, що він мене витягнув з Нови по добрій волі,

Ярослав легко змів мою атаку, змушуючи слухати його брехливі слова. Але він не розумів, що виплеск агресії тільки передував справжній атаці. Мимоволі наші погляди зустрілись, і я проломився в його голову. Не словами, як завжди робив, а чистою силою, вдавлюючи свій талант в його мізки.

Наче в ополонку пірнув. Тіло скувало неприроднім холодом. Страхи Закревського були надійно сховані за сталевою завісою волі. Це навіть був не ментальний захист. А його власна воля, що не давала Ярославу втрачати контроль. Його зіниці розширились. І коли я спробував потягнути на світ божий хоч кінчик його страхи, Закревський ніби зірвався.

Не скажу, що я б його не розкрутив. І був би в кращій формі, то на це пішло б хвилин п’ять, але виверт сили зіграв поганий жарт. Вона зрадила в останній момент, і замість того, щоб матеріалізувати Ярославів страх, я просто упустив його.  А потім пудовий кулак врізався в мою печінку.

— Більше ніколи не смій так робити, — прогарчав Закревський, і з лівої заїхав мені в обличчя. Я встиг блокувати удар на рефлексах, і він пройшовся лише повз, зачепивши вухо, але все одно з очей посипались іскри, збите дихання не дозволило провернути атаку у відповідь, і Закревський, перехопивши мою руку, смикнув мене на себе. Підставив вміло стегно, кидок. Я розпластався на асфальті.

— Псих, — крикнув зверху Ярослав. Видихнув. Перевів погляд на Яну. — Яніно, вибач, що тобі довелось це бачити.

І на мене наче відро води вилили. Янка бачила увесь цей цирк. Рівно як і те, як мене луплять, наче сосунка. До щік прилинула кров. Якщо я думав, що паскудніше вже сьогодні мені не буде, то помилився.