17. Ярослав Закревський

Арі мене бісив. До жуті. Однак я все одно допоміг йому. Сказав, що він був зі мною. 

Я зробив це тому, що Арі маніпулювати легше, ніж іншими. Я вже звик до нього. Та і він мені майже довіряв. Тепер, коли копи розкажуть йому, що саме я дав свідчення, в нього не буде вибору окрім як довіритись. 

Вся їхня «світла» копська система ще гниліша за нашу, і це з одного боку бісило, а з іншого допомагало мені триматись того курсу, який я вибрав. 

Так як жовторотик навіть не спромігся подзвонити і подякувати, я і сам вирішив зайнятися чимось більш приємним ніж розслідування. Приїхав додому, ліг на диван, втупився в телевізор та телефон одночасно... Але було до жуті нудно. Навіть кішок вже забрали. 

Подумав щодо того, щоб зʼїздити додому, однак потім передумав. Мені треба було стабілізувати свій моральний стан. При бажанні Лана б вже давно зрозуміла, що зі мною щось не так. Можливо, вона і так зрозуміла... Сама ж натякала на те, що у варті мені весело. 

Треба попросити її потренувати мене протистояти ментальним атакам: вона найсильніший маг з усіх, що я знаю. Її здібності настільки врівноважені, що вона може ідеально відігравати як в атаці, так і в захисті... Це я вже мовчу про всі двері, які можуть їй відкритись просто за побічну здібність залазити в чужі голови. Вона змогла успадкувати бойову магію від свого батька, і ментальну — від матері. Напевно тому, що Дем народився практично без здібностей. 

Телефонний виклик відірвав від роздумів: дзвонив Дем.

— Яре, Лана зникла, допоможи мені, — почув я переляканий голос брата. 

— Як зникла? — я зіскочив з дивана і пішов до шафи. — А як же твоє ПЗ, яким ти так хвалився? — я дістав форму вартового і почав перевдягатись, поставивши Дема на гучномовець. — Що ваш батько? Вже відправив когось? 

— Я не казав йому... Він мене вбʼє, допоможи, Яре, ти ж наш брат...

— Ти так ніколи не вважав, — перевдягнувшись, я вийшов до передпокою, почав взуватись. 

— Навіть якщо і так... — Лана любить тебе як рідного. Ти теж любиш її, я знаю, допоможи мені, Яр. — вперше в його голосі я чув мало не панічні нотки.

Він дійсно переживав за Лану? Чи тільки за свою шкуру? Бо дядько точно не залишить це. Не дарма ж навіть Дем вголос сказав, що дядечко його вбʼє. 

Вдягнувшись, я вийшов з квартири, викликавши таксі. 

Машина приїхала майже одразу. Я сів всередину. Знов відкрив телефонну книгу. У Лани була ще одна карточка, про яку не знали Дем та батько. Я колись подарував їй її. Не факт, що вона все ще працювала, однак не пішла ж би вона зовсім без телефону? Мені залишалось сподіватись, що в неї не було можливості змінити ту карточку непомітно і тому вона цього не робила. 

Я відкрив додатки. Знайшов одне з перших творінь Дема — примітивний пошук місцезнаходження телефонів. Вбив туди номер і саме в цей момент таксист сповістив, що ми приїхали.

— Почекай ще пару хвилин, лічильник можеш не вимикати, — сказав, втупившись в телефон. 

Пошук йшов всього хвилину, однак для мене вона тягнулась неймовірно довго. Лана була однією з небагатьох дорогих мені людей. Напевно, вона була важливішою за всіх. Вона завжди була щирою зі мною, світлою і відкритою. 

І дійсно, телефон знаходився буквально в кварталі від будинку... Це було дивно. Лана ж практично ні з ким не спілкувалась, дядечко дійсно дуже обмежував її, але для того, щоб захистити.

Я згорнув додаток і набрав Дема.

— Я здається здогадуюсь, де вона, — сказав я йому до того, як він встиг щось сказати. -— Їду зараз туди, звідти наберу.

— Яре, давай адресу! — сказав Дем.

— Ні, я сам поїду. Якщо що — подзвоню. 

— Ти можеш не впоратись один.

— Повір, впораюсь, — я усміхнувся. — Скоро привезу її, — і скинув виклик, після чого дав йому нову точку призначення.

Можливо, мені треба було пересісти за свою машину, але тоді б Дем точно не відчепився. Тому довелось їхати на таксі. 

Вже за пару хвилин ми проїхали маленький квартальчик і опинилися біля маєтку Яніни... Стоп, це точно маєток Аморейських. Ми були тут на прийомі. Дядечко раніше хотів, щоб Дем з нею одружився... Потім, коли зрозумів, що Дему ніколи не стати таким спадкоємцем, якого він хотів бачити, він почав сватати до неї мене.

Я розрахувався з водієм, але попросив його ще трохи почекати. Потім поспішив до масивних воріт та хвіртки. Подзвонив у дзвінок.

— Вітаю, чим я можу вам допомогти? — почув я голос охоронця з гучномовця.

— Доброго дня, мене звуть Ярослав Закревський, я шукаю мою сестру Лану Закревську, вона здається у вас, — сказав я, подивившись в камеру, що була на дзвінку, а потім показав у неї ж своє посвідчення. — Впустіть мене будь ласка.

— Я не можу впустити вас всередину, однак можу передати, що ви прийшли, — відповів він.

— Підходить, — сказав я.

— Тоді почекайте пару хвилин, — сказав він і відключився. 

Судячи з того, що він сказав, Лана дійсно скоріш за все знаходилась всередині. Від серця відлягло. З нею все в порядку.