15. Ярослав Закревський

— Допоки батько не приїхав, я б хотів поговорити з тобою, — сказав Демʼян, коли ми увійшли в будинок.

Я кивнув. В будь-якому випадку, треба було вислухати, що цей прибабахнутий скаже. Можливо, я зможу попередити кроки типу підриву машини. Хоча, можливо, він дійсно робив це не так вже й серйозно... Якби хотів вбити, то міг би найняти нормального вбивцю, а не гратись в підривника.

Ми роззулись, зняли верхній одяг, і я пішов за Демом до його кабінету. Він сів за стіл і запросив мене сісти на стілець навпроти.

Брат подивився на мене, ніби щось вичікуючи.

— Завжди вважав, що фізичні тренування — це всього лише трата часу та сил. Але ні, ось навпроти мене сидиш ти, невбиваємий, не зважаючи на те, що магію маєш і не захисну, і не бойову, — він якось гірко усміхнувся.

— Ти хочеш звинуватити мене в тому, що я не постраждав від твого замаху? — перепитав я, ледь стримуючи сміх. — Ну пробач, братику, наступного разу намагатимусь помучитись трохи більше. А то дійсно, я навіть жодної кістки не зламав. Не замах, а якась дитяча забавка, їй-богу!

— Не називай мене братом, ти мені ніхто,— процідив він крізь зуби, стиснувши руки в кулаки. — Ти всім тут — ніхто.

— Та невже? — я продовжував посміхатись і дивитись на брата. — Я справжній спадкоємець. За розумом, за здібностями, за всім я завжди був попереду. Дядечко не дурень і розуміє, що такий слабак, як ти, не зможе керувати його імперією, тим, що він створював роками. Він не зможе довірити все тобі.

Так, досить сумніватись. Є тільки один бік, на якому я можу бути. І це не бік вартових, не бік Арі. Я завжди буду на стороні своєї родини, й та дружба нічого не змінить. Я перестану сумніватись. Заради своєї родини.

Я навіть мав би подякувати Дему за ті слова у мене вдома. Вони привели мене в норму. Тепер я був впевнений, що все зроблю правильно.

Вочевидь, він побачив мою рішучість. Дихав важче,стиснув губи, весь скривився, а що сказати — не знав.

— Якщо це все, що ти хотів, то я піду, — сказав я, встаючи з крісла.

— Не кажи йому, — раптом сказав брат, подивившись на мене.

Авжеж, він не хотів розчаровувати Максиміліана. Я розумів його, бо сам відчував абсолютно те ж саме. Занадто багато чим я був йому зобовʼязаний. Це було більше, ніж просто життя.

— Я запитав Максиміліана, чи не думає він, що це саме ти напав, — я переможно усміхнувся.

— Батько в це ніколи не повірить, — відповів Дем.

Дем намагався триматись, але я бачив у його очах страх. Прекрасно... Це саме те, чого я і хотів. Бійся. Не роби зайвих рухів. Дай мені спокій. Нехай ми не можемо мати якесь братерське ставлення один до одного, але ж хоча б не переходити межу має бути в наших силах. Якщо ти не хочеш сам цього зрозуміти, я сам змушу тебе сидіти й мовчати.

— Впевнений? — я продовжував впевнено дивитись в перелякані очі. — Правда думаєш, що, якщо йому доведеться обирати, кому повірити, це будеш ти? — зі співчутливим тоном додав я і продовжив. — Можеш не відповідати, бо відповідь тут очевидна. І раджу тобі більше не лізти до мене. Все одно кишка тонка, тобі ніколи не обійти мене.

Можливо, остання фраза була зайва. Але що зроблено, те зроблено.

Брат злився, це відчувалось буквально в кожному його тяжкому вдиху та видиху. Ковтав повітря як риба, мовчав, але напевно продумував, що ж сказати.

— Коротше, у мене нема часу сидіти тут з тобою, — я усміхнувся. — Піду поговорю з Ланою, поки дядечко не прийшов, і в мене ще є час.

— А Лана не вдома, — тепер вже була черга Дема посміхатись.

— Як так? — здивувався я.

— Поїхала з охороною чи то по магазинах, чи то ще кудись, — брат знизав плечима.

— Але ж Максиміліан раніше не відпускав її, — чесно кажучи, новина мене збентежила.

— А я розробив для неї дуже особливе ПЗ. Справжній успіх . І вже протестував. Тепер сестра може ходити вільно. Це повне маскування сил, найкраща моя розробка. Жодна з моїх попередніх крихіток не зможе розкусити цю, — він переможно усміхнувся. — Коли є голова на плечах, то і мускули не так вже й потрібні... Хоча, я б не сказав, що в тебе є хоч щось з цього. Вся справа в твоїй удачі.

— Можеш думати так, — я знов усміхнувся. — Авжеж, легше скинути все на здібності, а не на вміння ними користуватись.

Побачивши, що Дем не відповідає, я все ж розвернувся і пішов з його кабінету.

Брат нічого не сказав, а я не обертався. Тепер на мене чекала розмова з дядечком.

Однак перед цим я пішов до кімнати, ліг на ліжко, втупився в телефон.

І майже одразу зрозумів, що тут мені було дуже нудно. Зловив себе на думці, що хочу якомога швидше поговорити з дядечком і поїхати додому.

Додому. Хіба ж не тут мій дім? Це все Дем винен зі своїми нападами. Мій дім — тут, і більше ніде. Якщо Дем витворить щось ще, я не буду стримуватись... Я покажу йому, що зі мною не можна робити що завгодно.

Шкода, що не можна взяти й вбити його. Це б вирішило багато проблем. Але навряд хтось з родини був би в захваті, якби я так вчинив. Та й чесно кажучи, я взагалі не знав, чи зміг би. Все ж, дядечко любить Дема, а я не хочу його розчаровувати.