14. Аристарх Ейсмонт

Часто наш мозок фіксує інформацію навіть поза нашою увагою. Потім в снах ми бачимо якісь фрагменти, що вразили нас несвідомо найбільше. І дивуємось, звідки воно взялось. Моя задача — виколупати ці несуттєві речі, відсіяти зерна від плевели. Змусити свідка чи підозрюваного згадати те, що він, здавалось би, і не знав.

Ланос підкотився до двору багатоповерхівок. Я звірився з адресами місця проживання працівників лабораторії. І ми з напарником вийшли з автомобіля.

Проте двері у квартиру нам ніхто не відчинив.

— Може він ще в лабораторії? — поглядаючи на телефон запитав Закревський.

Відповісти я не встиг. Відчинились сусідні двері, і звідти вийшла дама в халаті зі сміттєвим відром. Підозріло подивилась на нас.

— Не підкажете, Віктор часто затримується на роботі? — запитав я.

Жінка знизала плечима. І її сірі очі небезпечно звузились. Напевно прийняла нас за шахраїв якихось.

— Я йому сторож, чи що? — буркнула вона.

— Ми з поліції, — я вийняв жетон.

— Допився, — роздратування на обличчі сусідки змінилось якимось похмурим вдоволенням. — В пивниці шукайте цього туніядця.

— А конкретніше не скажете? Де він буває? — шукати свідка по всіх кафе і ресторанах в окрузі я не мав ніякого бажання.

— "Смерека", — без запинки видала сусідка. — Постійно в них пиво цмулить. Там всі наші алкани збираються.

Подякувавши жінці, ми з Ярославом вийшли з під'їзду і рушили на пошуки "Смереки".

Заклад виявися не далеко. Буквально через дорогу. Типове місце збору місцевої "еліти" — обшарпані стіни, замацані столики і прикриті плексувальною плівкою від мух черстві біляші та бутерброди.

Власенко виявився тут же. Пощастило.

Чоловік сидів в кутку, біля нього стояв надпитий пластиковий стакан з пивом. Поруч — попільничка, в якій валялось кілька недопалків.

— Щось святкуєте? — сів навпроти Віктора я.

— Е.. О... А як? — чоловік явно розгубився.

— Виникло ще кілька питань, були неподалік, — пояснив я. — Вирішили не викликати вас більше у відділок, всі ми люди зайняті.

— Ну якщо...

— Так, якщо зможете допомогти, буду дуже вдячний.

Краєм ока помітив, як Закревський щось клацає у своєму телефоні. Пощастило цьому мажору – навіть айфон не тріснув. Думка спалахнула і згасла. Я зосередився на свідку.

Без зайвих передмов спіймав його погляд, занурився в страхи, які вкутували Власенка, немов мокра ковдра. Страх взагалі універсальна штука – як відмичка. Якщо знаєш куди давити, то можеш відкрити людину, як жерстяну банку.

— Ви часто буваєте у свого керівника? — зайшов здалеку я.

— Доводиться. То матеріали узгодити, то і так, папери занести, — відповів свідок.

— А замовників ваших вишукувальних робіт бачили часто?

— Ні, з ними Сергій сам спілкується.

— Невже жодного разу?

— Ні.

— А що про них чули?

— Ну знаєте, певно нічого, — хруснув стаканчик з пивом, коли Віктор потягнувся до нього. Власенку було страшно. Але боявся він не Солодова і його людей.

— Не боїтесь, що зараз вони викрали технології, які розробили ви? — запитав я якомога спокійніше. — Потім видадуть під своїм авторством. А про вас ніхто і не згадає?

Сила струменілася від мене до Власенка нешироким струмком. Зараз у своїй уяві він переживав найбільший свій страх, відшуканий і підсилений мною. Страх померти невизнаним вченим. Він бачив, як всі його роз робітки видають в наукових журналах інші люди. Як вручають Нобелівську премію за відкриття в галузі фізики не йому.

— Вони пов’язані з мерією, — видихнув Віктор. — Так. У них там зв’язки. Не знаю хто, але я чув як Солодов пригрозив Сергію, що якщо не повернуть гроші, то всіх нас чекають серйозні проблеми. Ви знайдете їх?

— Ось бачите, — я усміхнувся, опускаючи очі. — А ви кажете, що не бачили замовників.

— Та я і забув. Це справді було випадково. І я не бачив, я чув, розмову за зачиненими дверима.

— А ще якихось підозрілих клієнтів не було? Тих, які б могли знати про ваші дослідження?

Я прогнав Власенка по колу славлених раніше питань. Хто цікавився розробками. Хто відвідував об’єкт. З ким спілкується Сергій. Але нічого нового не почув.

Хоча це як під яким кутом дивитись.

Вночі я планував ще раз обдумати отриману інформацію.

Висадивши Закревського, я вирушив на автозаправну станцію. Лічильник показував що бензин в автомобілі закінчується.

Після того підбивши свій баланс, зрозумів, що Аграфені сьогодні не пощастило — вибір у мене був або їй алкоголь, або собі новий телефон.

І звісно я купив телефон, а вже потім розкошелився на одну єдину пляшку кальвадоса.

Переставивши сімку, відразу запустив процес копіювання контактів з облікового запису і поїхав додому.