13. Ярослав Закревський

Біль був сильний. Але я нічого не зламав, тож не збирався показувати слабкостей ані перед жовторотиком, ані перед кимось іншим.

Весь час, поки Арі допитував свідка, я думав над тим, хто ж організував вибух. Моя тачка... Значить, прийшли по мене. Добре, що Ейсмонт копита не відкинув, а то звинуватили б точно мене.

Допит пройшов як завжди, але цього разу через те, що ми були не у відділку, я вирішив записати все хоч на аудіо. Авжеж, непомітно для Ейсмонта. Мені теж треба дізнатись, що і до чого, і раз жовторотик не довіряє мені, то я маю сам в усьому розібратись. Тепер це вже не просто шпигунство і розваги бонусом.

Коли Ейсмонт закінчив, ми повернулись в машину. Я відчував, що таке часте використання Сорт інстантанії цими днями дуже негативно впливали на моє тіло. Біль від падіння помножився в десятки разів.

— То що, їдемо? — нетерпляче перепитав я його.

— Тебе додому?

— Бажано б.

— Тоді кажи, де це, чи що...

Я кивнув і назвав адресу, ледь тримаючись у свідомості. Відкат цього разу був одним з найгірших за останній рік.

Авжеж, я не міг підвезти Арі до будинку Закревських, тому ми підʼїхали до мого лофту — двоповерхової квартири в одному з будинків у центрі міста.

Я збирався перевдягнутися, накачатися ліками, поспати і тільки потім їхати до дядька.

— Тут квартира дорого коштує, — примітив напарник.

— Політики непогано заробляють, — я усміхнувся.

— Тільки корупціонери, — не погодився він, але теж усміхнувся. А потім простягнув мені руку.

А я потиснув її раніше, ніж подумав. Це було так природно після того, що з нами трапилось, що...

— Взагалі-то нам обом не завадило б перепочити день-два, однак я не збираюсь гальмувати справу через вихідні, — він подивився на мене. — Ти зі мною?

— Так, — погодився я.

— Думаю, відпочинемо завтра до обіду, як тобі?

— Підходить, — я кивнув. — До завтра, — сказав це і вийшов з тачки.

Пішов до підʼїзду, відкрив двері магнітним ключем, зайшов всередину і, тільки коли двері за мною зачинилися, дозволив собі смачно вилаятись. Біль був пекельний.

Сходами збирався на свій четвертий поверх. Кожна сходинка, кожен поверх давалися неймовірно важко.

Як тільки дошкандибав до свого четвертого, з сусідньої квартири вийшла моя сусідка, Аліса. Дивна дівчина. Проста, не з магів, але дуже дивна. Вона періодично залишала мені двох своїх кішок, коли їхала в якесь відрядження. От хто називав тварин ще дивніше, ніж моя сестра. Додуматись тільки назвати кота Зефіром, а кішку — Корицею...

— О, Ярославе, добрий вечір! — привіталась вона. — Я знову хотіла попросити тебе приглянути за Зефом та Корі!

— Так, добре, — сказав, бо сил сперечатись не було. Десь за пару хвилин я втрачу свідомість, якщо авжеж не випʼю знеболювального.

— Тоді я зараз все віддам! — вона швиденько відкрила квартиру і зайшла за кішками.

Я ж тим часом розблокував електронний замок на квартирі, потім вставив ключ і відімкнув ще й механічний замок.

Коли вже відчинив двері, сусідка сильно гупнула своїми.

— Ось і вони! — в одній руці з переноскою, в іншій — з пакетом з усіма прибамбасами, вона зайшла до квартири раніше за мене.

Одразу почала розставляти ліжка-миски-унітази, а я тим часом юркнув до ванної кімнати.

В очах все двоїлось.

Мало не навпомацки знайшов аптечку. Потім дістав підготовлені шприци зі знеболювальним. Вколов собі одразу два. Кімната йшла колами, але я все ж якось вийшов до коридору.

Сусідка щось бурмотіла, потім пролепетала щось типу «Дякую» і швидко зникла за вхідними дверима.

Я зрозумів, що навіть не замкнув квартиру. Підійшов до вхідних дверей, клацнув замок. На ватних ногах пішов до вітальні й прямо взутим впав на диван...

***

Гучне «Няв» у два голоси — високий сопрано і поважний майже оперний баритон — змусив розплющити очі.

Очі одразу засліпило ранкове світло. Я дістав мобільний і побачив, що на ньому двадцять три неприйнятих викликів. Один від дядечка, два від брата і ще двадцять від Лани.

Хотілось набрати сестру, однак замість цього першим набрав дядечка.

— Алло, добрий ранок, дядечку, пробачте, я спав, — сказав я.

— Привіт, Ярику, — він зітхнув. — Чув, що теслу підірвали. Ти в порядку?

— Так, — я кивнув, хоч мій співбесідник цього і не чув. — Схоже, полювали все ж на мене, а не на Арі.

— Що ще за Арі?

— Аристарх Ейсмонт, — виправив я себе. — мій напарник.

На фоні знов роздалось гучне «Няв», і обидві кішки по черзі застрибнули на диван, починаючи тертись о мою долоню. Я усміхнувся.

— Що там за тварини в тебе? Ти не вдома?

— Вдома, сусідка залишила, — за звичкою, я завжди відповідав на його запитання чітко і зрозуміло.