12. Аристарх Ейсмонт

Страх, страх, страх — всюди він тягнеться липкими нитками. Іноді здається, що я б відмовився від всіх знань і здібностей, аби тільки не відчувати страх. Свій і чужий.

Навіть відгомін переляку Ярослава не виправляє цю ситуацію. Те, що він чогось боїться, не тішить і не насторожує. За кілька кроків від нас палає розкуроченний автомобіль, що коштує як два моїх маєтки.

Від ударної хвилі мені заклало вуха, в грудях пече. Себе я не чую. Але губи складаються в подяку Закревському. І правда, якби не його блискавична реакція, мене б зішкрібали з асфальту — уламок металу прилетів прямо в те місце, де я лежав оглушений першим вибухом.

Поступово повертаються звуки. І це не слова Ярослава, не крики. Ні. Перше, що я чую, — огидні звуки автомобільних сигналізацій, які голосять в різнобій, потривожені вибухом. Уламками зачепило кілька ближніх машин. Зараз тут почнеться справжнє стовпотворіння, розумію я, коли бачу, що під удар потрапив білий Лексус Віталіни Августинівни.

От ще зранку відчував, що довіри до цих жестянок на батарейках у мене немає. Так і знав, що щось піде не так.

Перевів погляд на збентеженого Ярослава.

— Є ідеї, що сталось, спеціалісте з електроніки? — хотів запитати уїдливо, але біль в грудях перетворює моє запитання на свист.

— Не знаю, — відповів Закревський. Я його чую, і це вже прекрасно. Значить, барабанні перетинки не репнули. А ребро – заживе.

Близькість поліції посприяло тому, що місце вибуху миттєво очепили, перекрили перехід вилиць жовтими стрічками. Навколо вже метушаться криміналісти. З відділку вибігла чергова цілителька. Закрутилось.

Нас з Закревським розділили — його забрали допитувати, мене в санітарну частину, утягувати ребра. Туго замотані груди перетворювали мене на дерев’яного чурбачка. Перед цим Аполлінарія ще просвітила торс на предмет наявності внутрішніх кровотеч.

— Голову треба перевірити, — закінчивши бинтувати, сказала цілителька. — Але у мене немає обладнання.

Я похитав головою, в якій ще відчувалось противним запаморочення, що віддавалось нудотою в шлунку.

— Обов’язково перевірю, — запевнив я цілительку. Струс відчувався навіть без додаткових маніпуляцій. В цьому випадку треба було відлежатись. Але я встав з кушетки і вийшов в коридор.

Закревський знайшовся на вулиці, він задумливо спостерігав, як збирають уламки його автомобіля.

— А тепер серйозно, — я зупинився біля нього. — Хто веде на тебе полювання?

— Тобі яке діло?

— А таке, що мені моя шкура ще пригодиться, — відповів я роздратовано. — Мене вже двічі ледве не прибили, і все — завдяки тобі. Не думаєш, що треба трішки просвітити напарника?

— Ну, я ж тебе врятував, — він знизав плечима. — Двічі.

— Якби не ти і рятувати б не довелось, — не погодився я. Зазирнув в суворе обличчя Закревського. Про що він зараз думає? — Ну? — підігнав його я.

І в цю мить в кишені завібрував мобільний.

Я здивовано витягнув смартфон, чий дисплей вкривала сітка тріщин. Аж дивно, як воно все ще працює.

— Є підозри.., — в цю мить зважився на відвертість Закревський. Та я зупинив його жестом. Прийняв виклик, ледве не порізавши палець об уламки скла.

— Аристарх Едуардович, — докором вигукнув шиплячий голос. — Нагадую, що ми домовлялись про зустріч сьогодні.

І навіть через слухавку було ясно, як нервується співрозмовник.

— Так, так, — я зітхнув і відразу скривився від болю в ребрах. Дідько лисий, як же це неприємно. — Я вже їду до вас, сталась одна неприємність, але вже все владналось. Пів години, і я у вас.

— Покваптесь, — підігнав мене нотаріус Докукін. І відключився.

Я повернувся до Ярослава.

— Вибач, але з’явилась термінова справа, можемо продовжити розмову в автомобілі. Якщо ти ще хочеш їхати допитувати Віктора Власенко.

— Хочу, — кивнув Закревський. — В страхову я вже зателефонував, ваші мене допитали.

— Зараз з’ясую щодо службового автомобіля, — я відійшов до чергової частини. Тут мені пощастило, і одна з тачок виявилась вільною.

— Заправиш її, — видаючи ключі, сказав черговий.

Я покликав Закревського, і ми вирушили до службових гаражів. Вигнав на вулицю старенький ланос. З певним задоволенням відмітив, як скривився Ярослав. Прямо от бальзам на душу.

— І куди ми їдемо? — запитав Ярослав, як тільки я вирулив із гаражів.

— До свідків, але спершу маю одну справу, — і на багатозначний чимось ображений погляд Закревського пояснив. — Це особиста справа, параноїк ти такий. Розумієш? У мене бабуся померла пів року тому, маю дещо владнати. У мене не тільки робота на умі.

— А, вибач. — мені здалось, чи Ярослав справді трішки зевтився, і на мить нахабний вираз його обличчя кудись зник. — Співчуваю. Втрачати рідних це завжди боляче.

Знав би він, чим ця конкретна втрата обернулась. Мені ще ящик елітного бренді треба не забути купити.

— Проїхали, — я пригальмував на світлофорі. — Ти хотів розповісти мені щось важливе. Я слухаю.