10. Аристарх Ейсмонт

Я не виспався через те, що Аграфені не спалось. Випивши пляшку кальвадосу і не знайшовши добавки, полтергейст влаштувала справжній бунт. Кидалася речами, зірвала фіранки в їдальні. І без того убогий дім став ще гіршим. Заспокоїлась вона тільки тоді, коли я пообіцяв купити цілий ящик спиртного. При житті бабуся алкоголізмом не страждала. Але випити склянку кальвадосу не відмовилась би. Хто ж знав, що після смерті її буквально поведе на цей напій.

Не треба думати, що я не пробував екзорцизм. З Аграфеною такі фокуси не проходять. Вона за цей світ тримається міцніше, ніж депутат за мандат. Бідолашний священник, якого я запросив через відчай, тікав від нашого дому, аж п’яти виблискували.

Залишалось лише радіти, що напади поганого настрою у бабці траплялись не часто.

Зранку привида в будинку вже не було.

Прикинувши собі обсяг роботи на найближчі вихідні, я пом’янув її про себе парою міцних слів. Користі нуль, шкода – ось вона.

До роботи добрався з пересадкою – у маршрутки спустило колесо. Поки їхав, гортав стрічку новин, спочатку зазирнув в Лайтнет, але там окрім листа в папці "Спам" з пропозицією прочистити чакри нічого цікавого не знайшов. Традиційно собачились політики. Ярий запостив мем, який мене усміхнув. "Джин каже Аладіну: "Судячи з того як ти треш лампу, дівчини у тебе немає."

Скоро й Аристарх стане як Аладін. Ха-ха. Було б смішно, якби не так сумно.

Місцеві журналісти вже написали гарячу новину про скаженого лісовика. Комусь навіть вдалось зробити дуже погане фото істоти. Під постом точились суперечки місцевих експертів. Одні традиційно звинувачували мера в бездіяльності. Інші лаяли темних, бо сколихнути ефірне поле до такого стану могли лише їх ритуали. Треті вимагали найти винних і покарати. Версія про спонтанний викид паранормального тріщала по швах.

Погортав ще трішки, і перейшов на міські новини у звичайній соцмережі. Там звісно було пояскравіше. Крадіжки, бійки, розбій. Але маршрутка зупинилась, і я мусив відкласти телефон та вибігти на зупинці.

В кабінеті вже чекав офіцер з внутрішнього контролю.

— В тілах затриманих вами вовкулак було по дві кулі, – почав чоловік. – Обґрунтуйте необхідність застосування вогнепальної зброї.

Я скрипнув зубами.

— Кілька дірок в моєму тілі — не достатнє обґрунтування?

— Громада пообіцяла подати на управління паранормального в суд, — ошелешив мене офіцер. – Тож начальник управління доручила мені провести прискіпливе розслідування.

Понад годину пішло на дачу пояснень. Після цього я почувався роздратованим. Ну треба яке нахабство – напасти на вартового ще і погрожувати після цього судом. Казала мені бабуся, що ці загравання з Європейським ковеном і всіма цими магічними меншинами до добра не приведуть. І як у воду дивилась. Пакт про захист паранормальних істот буквально зв’язує нам руки.

У варту і так ідуть переважно світлі. Недостача кадрів вже відчувається. Темні занадто сильно не люблять правила. Вони яскраві індивідуалісти. Більше цінують власні родини і в першу чергу печуться про інтереси клану, ніж всього суспільства в цілому. Через різну природу магії світлих і темних, темні вартові вважай безцінні кадри. Безцінні. Але не незамінні.

Саме управління паранормального – складний організм, що складається з відділів слідства, алхімічної безпеки, паранормальних істот.

Після наради Савелович, як і обіцяв, зайшов за мною. Ми вийшли на вулицю. Шеф запалив, з насолодою тягнучи дим в легені, і тільки коли цигарка прогоріла до половини, махнув мені йти за ним.

Ми перейшли на сусідню вулицю, де була припаркована його машина.

Борис озирнувся, ніби чекаючи, що за нами буде хвіст.

— Ейсмонт, — почав він розмову в автомобілі. – Ти пам’ятаєш своїх батьків?

— Так, — якщо я і здивувався запитанню, то не показав виду. — Мені було сім, як вони поїхали в ту злощасну експедицію.

— Вони були світлі?

— Увесь наш рід — світлі, — впевнено відповів я.

Насправді я і гадки не мав, чи увесь рід такий. Бабуся, звісно, багато що розповідала, але в книзі Роду було вирвано цілих дві сторінки.

У мене було забагато питань до свого минулого. Офіційна версія розповідає, що мої батьки їхали в Чорнобиль і потрапили в аварію. Але я не міг повірити, що їх життя обірвалося так банально. Тим більше бентежило, що навіть пункту кінцевого призначення ніхто і ніколи не називав. Просто Чорнобиль.

Я мріяв потрапити на службу вартовим і отримати доступ до архівів. Та справа виявилась засекреченою для рядового складу. І через об’єктивні обставини ніхто не міг оформити мені допуск.

Розмова з шефом натякала на те, що він щось знає. Дещо більше ніж я. Але Борис вже замовк, зосередився на дорозі, лаючи під носа водія, який щойно нас ледь не підрізав.

Ми вийшли біля парку, і Савелович повів мене стежкою в бік вежі стільникового зв’язку.

— Ось тут він вискочив, — показав на бетонні бігові доріжки, затягнуті кущами. — Тут зранку бігають ті, що за здоровий спосіб життя. Добігались.

— Я відчуваю, – не те щоб я був сильним медіумом, але місце масової свіжої смерті відрізнити міг.