9. Ярослав Закревський

— Ярику... — почув я практично крізь сон. — Вставай...

— Лано, відчепися, рано ж, — пробурчав, сильніше примружившись, щоб не бачити світло нового дня. Не дарма ж кажуть, що є два типи людей: жайворонки й ненавиджу-ці-довбані-ранки-сови. Я достеменно був з останніх...

— Але твій телефон вже декілька разів дзвонив, — спокійно сказала Лана, чим, відверто кажучи, все ж трохи мене зацікавила. — Та й уже давно не ранок...

— Дзвонив? — перепитав я, привідкривши одне око. — А котра година?

— Ага, — вона кивнула, загадково усміхнувшись. — Світлячок чи щось таке... Твоя нова дівчина? Таке прізвисько цікаве, схоже на моє ім’я!

— Світляк? — я усміхнувся? Остаточно пркидаючись. — Ні, це напарник мій. Лано, де мій телефон? І котра там година?

— Я так рада, що в тебе друг з’явився, — замріяно мовила вона.

— Та який він друг? Я просто відпрацьовую у варті, я ж тобі вже казав, — я зазирнув сестрі за спину і побачив, що вона тримає там мій телефон. Сон як рукою зняло. — Лано, давай мій телефон сюди, — я зайняв сидяче положення і простягнув руку до сестри.

— Якось ти грубо до нього, а він стільки разів і писав, і дзвонив, — кепкувала, не віддаючи телефона. — З одинадцятої й аж до першої.

— Зловив, — я усміхнувся, таки вчепившись в мобільний і відібравши його.

Сім пропущених викликів і п’ять есемесок від контакту «Світляк».

Зазирнув у повідомлення.

11.00 «Зустрічаємось о другій біля Погулянки»

11.20 «Ти прочитав повідомлення?»

12.14 «Я тобі роботи подовжу!!!»

12.45 «Ні, не хочу мучитися з тобою ще довше. Забий.»

13.20 «Я дзвонив тобі разів із десять, капець. І це вже п’ята есемеска. Невже важко відповісти на довбану есемеску?»

Упс. Незручненько вийшло. Хоча… Якщо не відписувати, можливо, він забуде про моє існування. Може написати від імені якогось розсердженого чоловіка, ніби це й не мій номер?... Дійсно,чому я не дав липовий номер?

Чесно кажучи, настрій тільки піднявся.

Але, схоже, доведеться їхати на машині, інакше сцени «ревнощів» не уникнути.

Я встав із ліжка, підійшов до шафи і розкрив її. Обрав зручний темний одяг: після всіх цих халеп зі світлим я не знав чого очікувати далі. Але в той самий час підловив себе на думці, що був у передчутті грандіозного шухеру.

— У тебе хороший настрій, — знов подала голос сестра.

— Ти ще тут? — перепитав я, зібравши необхідне і подивившись в сторону ванної кімнати.

— Візьми теслу, покатай друга! — сказала вона, вставши з ліжка. — І не приходь так пізно, як минулого разу! — на цих словах вона вийшла з кімнати.

Я пішов до ванної, швидко прийняв душ, вдягнувся. Волосся було злегка вологим, але то таке... Залишалось буквально двадцять хвилин до зустрічі, треба було їхати.

Швидко вирулив свою теслу з гаража. Такий Roadster в Україні був всього один — і його щасливим власником був я. Швидкий, безшумний. Пограбував банк і зник за горизонтом... Кхм, який банк, я тепер коп.

Вулиці Львова пообіді були доволі порожніми, і це не могло не радувати. Я зміг швидко дістатися робочого місця жовторотика.

Дістав мобільний, подивився на контакт «Світляк». Перейменував його в «Жовторотик». Усміхнувся. Потім хотів поміняти назад, однак телефон задзвонив раніше, ніж я встиг це зробити.

— Привіт, жовторотику. Допоки ти не закотив істерику, хочу сказати, що знаходжусь біля відділка і готовий вирушити на місце.

— Якого біса ти слухавку не брав? — все ж буркнув напарник. — І хто тобі сказав, що ми кудись поїдемо?

— Ну раз тобі не цікаво, хто на нас напав, то я можу й сам з'їздити й все дізнатись, — я усміхнувся, зиркнувши на вхідні двері до дільниці. Наручник на мені є, з нього зчитується і тимчасове посвідчення, тож...

— Закревський!

— Яр, — поправив його я.

— Що?!

— Не люблю офіційних звертань. У тебе хвилина, щоб вийти, — я перевів дзвінок на карплей і тепер бачив таймер розмови. — Час пішов, Арі. Шістдесят секунд.

Не треба давати йому час на роздуми. Я мусив задавати ритм. Такі люди, як він, — робочі конячки, які звикли виконувати накази, і на інстинктивному рівні будуть їх виконувати. Звичайно, якщо поставити їх в правильні умови.

— Я тебе приб’ю... — продовжив погрожувати він.

— Сорок п’ять, — ця гра мені подобалась дедалі більше.

— Жахну паралізатором!

— Сорок... — відкрив на мобільному даркнет.

Зайшов на сервак темних і закинув на спеціальній карті запитання щодо необхідного парку.

Ця карта була схожа на карти водіїв, де ті залишали примітки для інших по типу «тут не їдьте, бо ДТП» або «Тут почались ремонтні роботи, треба об’їжджати».

— Ти дограєшся... — сказав Арі в слухавку захеканим голосом.