8. Аристарх Ейсмонт

Яна на мене образилась. Переписка, яка було завелась в автомобілі, була грубо перервана справами.

Коли я знову вийняв телефон з кишені, на екрані світилось близько десяти смс. Останнє вибило мене з колії.

"Ти мене ігнориш. Мій батько мав раціюю Вартовий мені не пара. Не пиши більше". Так, вже відомо, що татко моєї дівчини не схвалює наші стосунки. Але щоб Янка зайняла таку саму позицію? Це боляче шкрябнуло по серцю.

Пальці зависли над клавіатурою. Що їй сказати?

"У мене були справи"

"У тебе завжди справи, Ейсмонт. А на мене часу немає. Я сказала не пиши." І злий смайлик.

Я прибрав телефон в кишеню і направився в цілительську. Чергова відьма Вереміна оглянула мої рани і похитала головою.

— Тобі їсти треба, Ейсмонт, — вона тицьнула гострим пальцем мені під ребра. Від її товчка я зціпив зуби. Аргументи Вереміна підкріпила порцією магії. — Одна шкіра і кістки. За рахунок чого організм буде відновлюватись?

— Я їм, — спробував виправдатись я. Як школяр перед завучем.

— Нічого не знаю, але санітатем більш не пий, організму може не вистачить ресурсу на прискорену регенерацію, поки ти нормально не повечеряєш.

Рани обробили та заклеїли пластиром. Плече нило. Тож, як тільки вийшов з цілительської, одразу закинув собі в рот пігулку прискорювача загоєння. А потім вийшов з приміщення і у кіоску навпроти купив шоколадний батончик.

Повернувся у свій кабінет і засів за писанину. Сергія в кабінеті не було, і його розмови не відволікали від похмурих думок про моє майбутнє. Коли телефон зателенькав, я стрепенувся, сподіваючись, що це Яна.

Але телефонував геть чужий номер.

— Аристарх Ейсмонт, це ви? — тихий шиплячий голос був мені теж незнайомий.

— Я слухаю, — озвався, паралельно продовжуючи друкувати звіт про використані срібні кулі. Ще треба його занести в відділ матеріального забезпечення, щоб отримати нові набої.

— Мене звати Денис Докукін, я нотаріус, — представився чоловік. — Хочу з вами поговорити про вашу спадщину.

— Я подавав заяву, — я на мить задумався, пригадуючи обшарпану нотаріальну контору, куди я звернувся після смерті бабусі, щоб переоформити її будинок. — В четверту контору, — пригадав нарешті я назву.

— Так, я бачу в реєстрі вашу заяву, але річ піде не про спадок вашої баби, — відповів Денис. — Нам необхідно зустрітись, телефоном такі справи не обговорюють.

— Хочете сказати, мені хтось залишив спадок? — я скептично усміхнувся. — Чи не якийсь африканський принц?

— Дарма смієтесь, — співрозмовник трішки образився. Але відразу вирівняв тон. — Запишіть адресу. Вулиця генерала Болбочана, сім. Чекатиму вас завтра о шостій вечора. І велике прохання — не запізнюйтесь.

Я записав адресу і про всяк випадок номер телефону в щоденник.

І відразу забув про цю розмову, бо зателефонував Савелович, вимагаючи мене до себе.

Швидко вихопив ще теплі аркуші рапортів з принтера і, на ходу переглядаючи написане, піднявся поверхом вище.

Думки відразу побігли навколо пригоди в парку. Скажений лісовик і перешкоди в огляді місця злочину.

— Що відбувається? — не ходячи навколо питання, запитав у шефа. – Чому ви мене прогнали з парку психіатричної лікарні?

— Сядь, — шеф забрав у мене аркуші. Його червоний ніс смикнувся, коли він принюхався до чогось, зрозумілого лише йому. — Не хотів, щоб Закревський там нишпорив, — пояснив Борис. І на мій питальний погляд продовжив. — Все якось мутно, розумієш? Закревський вже задовбав патрульних, постійно щось витворяє. І коли ти його затримав, я було зрадів, що тепер то ми йому впаяємо хоч громадські роботи. Але його дядько і тут втрутився. Правда цього разу хитрий лис повів себе не так, як завжди.

Я кивнув. І сам розумів, що без Максима Закревського справа не обійшлась. Але зазвичай перший заступник мера просто давав вказівку відпустити племінника.

— Цього разу Закревський старший бідкався перед Віталіною, що не може знайти русла для енергії Ярослава. Стажування у варті було майже його ініціативою. Казав, що може Ярославу сподобається працювати з вартовими, а не проти них, адже у нас теж вистачає адреналіну.

— Вам це здалось підозрілим? — нейтрально запитав я.

— А тобі ні? — питанням на питання як справжній юдей відповів Борис. — Не знаю, що Віталіна там виторгувала у Закревського, але мажора нам зіпхнули. Акурат після вбивства простих людей лісовиком. І я маю вести його на місце злочину в перший же день?

— Я зрозумів. І що будемо робити? Там же щось приховане, в тому парку?

— Правильно міркуєш, — Савелович постукав пальцями по столу, зазираючи у мій рапорт. — Завтра після наради поїдемо оглянемо, що там і як.

— А що з нападом вовкулаків? — змінив я тему.

— Цим займається управління захисту істот, — поспішно відповів Борис. — Ти потерпілий, поки не лізь туди.

— Вони хоч з’ясували, хто об’єкт нападу? Я чи Закревський? — я подався вперед, зловивши відголос якогось страху від шефа.