6. Аристарх Ейсмонт

Завідувач лабораторії нас вже чекав. По чоловіку з першого погляду не скажеш, що він вчений. Масивне тіло бугрилось м’язами під білим халатом. Супроти нього що я, що Ярослав, здавались субтильними підлітками.

— Є якісь зачіпки? — сходу спробував взяти нас в оборот він. Звик давити авторитетом на підлеглих.

— Питання тут ставлю я, — відповів я йому, щоб збити пиху. Сів за стіл, і дістав планшет з документами. Ярослав пройшовся кабінетом, роздивляючись у заскляній шафі якісь зошити й зразки металів.

За годину розмови у мене на руках був список працівників лабораторії з адресами їх проживання, і купа нових питань, на які завлаб не мав відповіді.

Я ще раз пройшовся по тому, що зникло. А зникло не грам і не два металу, а без малого три кіло. Три кілограми срібла з платиною. Саме по собі дороге з’єднання. Проте як виявилось, ця сполука використовувалась ще й при паянні дорого обладнання для стільникового зв’язку. Експериментальні зразки, які дозволяють збільшити провідну здатність.

Залишалось лише гадати навіщо якомусь чаклуну це треба? Так, ми живемо у світі, де магія тісно переплелась з технологіями. Паралізатори, сканери й навіть мобільні додатки для зчитування аур тепер звичні речі. Тут я усміхнувся, пригадавши як обхитрував Закревського. Він сховався у своєму бункері, приблизне розташування якого я давно знав. А раптове зникнення тільки підтвердило мої здогадки про цю нору. Не тільки в темних є свої інформатори. Найважчим же було обдурити Ярослава і його мобільник. Змінити ауру на нейтральну не кожен уміє. Мені допоміг страх.

А от що можна виготовити із трьох кіло срібного сплаву я уявити не міг. Проте мав підозри, хто пояснить чи хоч дасть наводку, де шукати. От тільки інформатор мій хоч і була освіченою і розумною, але характер мала кепський. Особливо він зіпсувався після її смерті.

Телефон періодично вібрував в кишені. Але я всіма силами демонстрував темному вискочці, як треба ігнорувати особисте життя, коли ти на роботі.

Хоч і точно знав, що пише Яна. Я за нею скучив. Хотілось наплювати на все, викрасти дівчину хоч на цей вечір. Яна була з дуже важливого темного роду, і її тато мене не злюбив з першого погляду. Чого, питається? Зусиллям відігнав всі думки, що не стосуються справи.

І покликав знудженого Ярослава за собою. Він демонстрував зневагу до бюрократичної роботи правоохоронця. Фліртував з лаборанткою, поки я кумекав, як швидко допитати всіх свідків. На простих оперативників не покладався. Якщо справа вже надійшла в наше управління, то тільки ми й знаємо, що і де шукати.

Була година третя дня, коли ми з моїм недонапарником вийшли на свіже повітря.

— Тебе підвезти кудись? — я проявив ввічливість. На сьогодні з Ярославом у нас справ не було, і я прагнув спекатись його якнайскоріше. Але витримка і виховання брали своє.

— До Будинку вчених, — озвався Ярослав. І додав. — Таксистів-світлих у мене ще не було.

Я показав йому фак.

І завів двигун.

Ми від'їхали від бетонного заводу, як озвалась рація.

— Увага всім патрулям, — заговорив голос чергового на весь автомобіль. — Двадцять сьомий екіпаж просить підкріплення до Психіатричної лікарні. Код сорок три.

"Сорок три" значить самовільне спонтанне паранормальне явище середнього ступеня небезпеки. Звісно просвіщати Ярослава на цю тему я не став.

— Ейсмонт на проводі, — озвався я в рацію. — Екіпаж дванадцять прийняв виклик.

Прикинув маршрут, і рушив дворами на Боткіна. Їхати тут хвилин десять.

— Що за код? — несвідомо потираючи руку з тату запитав Закревський.

— Треба дещо перевірити, — відповів я. — Не висовуйся з автомобіля, і ніхто не постраждає.

Ми обігнули масив парку, я перевірив заряд паралізатора: індикатор показував що того вистачить ще на кілька ударів. Після чого непомітно зняв запобіжник зі зброї в кишені, і покотив по вулиці Боткіна вздовж парку. Патрульний автомобіль помітив акурат навпроти Поталогоанатомічної лабораторії. В паркані зяяла діра, автомобіль Двадцять сьомого екіпажу був порожній.

Я вийшов з авто і здригнувся, коли за спиною стукнули дверцята. Ярослав не послухався. Чому я такого і чекав?

— Не сунься туди, — доволі миролюбно попросив хлопця я. Хто зна, що могло вилізти з-за паркану. Не хочеться, щоб за смерть темного мене виперли з роботи.

Рація в автомобілі знову зашипіла. Хтось іще поспішав на виклик. Я вийняв паралізатор, і рушив до паркана. Було цікаво, де мої колеги, і що взагалі відбувається? Між дерев почувся тріск, а потім на дорогу вилетіло щось, волохате. Воно вибігло на проїжджу частину, повз мене, загарчало, і різко повернулось до парку, явно злякане дорожнім рухом.

Відголоси цього панічного страху я без жодних проблем уловив. Сморід страху тягнувся за чудовиськом, як зелений туман в мультиках.

Кричати "Стій!" було марно. Я зірвався в погоню притримуючи паралізатор. Ми бігли кущами, і дуже швидко монстр просто зник з поля видимості. Але не його страх. Бідне створіння боялось. Згідно з законом я мав спіймати його і нейтралізувати, щоб потім відділ роботи з надприродніми істотами вже сам розібрався, що далі.

Я нісся вперед, нічого не чуючи. Відстань між мною та чудовиськом то збільшувалась то зменшувалась. Монстр намагався кружляти й плутати мене, проте робив це більш інстинктивно, ніж спеціально. Я знав, що рано чи пізно наздожену його. Але поранене плече почало нити, рани здається відкрились, легені горіли від бігу по пересіченій місцевості. Парк раптом став просто велетенським, ніби ми кружляли в нетрях лісу.