4. Аристарх Ейсмонт

Темний, здається, відключився. Це я відмітив краєм ока, тамуючи біль в плечі, що пропоролось гострими пазурами недововка. Перевертні були якісь неправильні. Відчуття того, що вони під зіллям люпинотуому, не зникало. Але мислити було ніколи. Я нарешті вихопив ніж з кишені, клацнув викидаючи лезо, і без заминки увігнав його в живіт вовкулаці.

Магія. Ага. Супроти двадцяти сантиметрів травленого алхімією срібла ніяка магія не витримає. І нічого понтуватись, обвалюючи комунальне майно. Хоч і казала бабка, що якщо ворог підійшов на відстань удару ножа, то вважай останні миті життя було витрачено даремно.

Вовкулака забився в агонії, з силою викручуючи мою руку в намаганнях звільнити свої нутрощі. І я відступив від нього на крок, залишаючи в тілі гада чотириста грамів срібла.

Його товариш був за крок від стрибка. Але і цієї миті мені вистачило, щоб неохоче активувати телекінез, м’язи скрутило, ненавиджу це відчуття, і шпурнути в вовкулаку його пораненим другом. А потім підібрати пістолет Макарова, і трьома відточеними жестами замінити магазин. Треба було відразу срібні кулі ставити. Але тоді б Савелович в купі з завхозом мене б своєю бюрократією вбили не гірше вовкулаки. Ні, краще вже в пащу звіру сунутись, ніж під гнів начальства.

Руку смикнуло від віддачі. Вуха заклало від звуків пострілу. Перевертень, що тільки підіймався, сіпнувся. Срібна куля не прийшлась йому до смаку. і вовкулака забило в епілептичному нападі. Я озирнувся на мажора, якого мені нав’язали:

— Ну і хто кого нянчить, супер-маг? — спитав у Ярослава. Той очікувано не відповів. Схилився на кермо, блідий як крейда. Виклався він до денця. Навіщо? А хто їх темних розбере. Краще носити в кишені кілька кольтів, ніж покладатися на магію, що підведе в найгірший момент. Не скажу, що малефіки та відьмаки не можуть зіпсувати зброю. Але і цілком покладатись на власні сили — дурня. От приміром моя здатність когось лякати… У випадку з перекачаними зіллям вовкулаками абсолютно безкорисна річ. Ці не відчувають страху. Лише жагу вбити.

Я підібрав вибитий з рук паралізатор, вийняв з бардачка запасні кайданки, і рушив до підранків. Про всяк випадок випустив в кожного по ще одній кулі. Хотілось в серця чи голови, але закон не дозволяв. А потім вже і гепнув від душі по печінках паралізатором, після чого застебнув на волохатих руках кайданки. Тіла перевертнів йшли хвилями. Вони змінювались, ламаючись, то на людей, то на тварин. Мене це видовище не вразило. І не таке бачити доводилось. Дарма що в "органах" лише другий рік.

І тільки знешкодивши нападників повернувся до Ярослава.

Поплескав його долонею по щоках.

— Ти як?

— Живий, — буркнув темний, дивлячись затуманеним поглядом перед собою.

— На майбутнє — не лізь в мою бійку, втямив? — не зло, злитись сил не було, запитав я.

Ярик фиркнув.

Я вийняв рацію, викликаючи нарешті наряд підмоги. І розумів, що забув про найважливіше. Жителі міста вже збирались повитріщатись на подію. Ще б пак, стрілянина серед білого дня. Важливо, щоб пересічні люди не бачили вовкулак, інакше відділу по зв'язках додасться роботи, а мені ще одне пояснення писати. Вийняв звичайний поліцейський жетон, і повернувся до роззяв, що зазирали в провулок:

— Поліція, всім покинути місце злочину.

— У вас кров, — вказала якась сердешна жіночка. І я тільки зараз відчув, що сорочка і справді мокра. — Може швидку викликати?

— Вже викликав, — повідомив я, повернувся в автомобіль, роздумуючи чи варто ввімкнути відлякувач. Дістав аптечку. Розірвав пакет першої допомоги, і глянув на плече. Чотири глибокі подряпини пропороли тіло. Облив антисептиком, приклав до плеча бинт.

Накотила слабкість, як віддача від дії зілля.

В цю мить приїхало ще кілька автівок з копами, і я просто розслабився на сидінні. Дивився як  вовкулак пакують в службовий бус. Стягнув сорочку і поліз на заднє сидіння по кинуту кимось куртку. Натягнув її поверх майки. Рани чухались, але таблетка санітатему сприяла швидкому загоєнню. Лиш все більше хотілось їсти. Уявляю як зараз Ярику – йому негайно треба поповнити запас енергії.

Телефон озвався викликом. Це Савеловичу хтось доповів про мої пригоди.

— Щоб на вечір рапорт був на столі, — наказав шеф, не вдаючись в розпитування.

— Так точно, — невесело погодився я.

Коли адреналін зійшов нанівець, я задумався, що б цей напад міг значити. Серед білого дня зграя напилась люпиноотому і напала на вартового. Подія неординарна.

— Твоє? — колега протягнув мені срібного ножа.

— Дякую, — я кивнув, і тронув Ярика за плече.

— Тут поруч кебаб-драйв, їдьмо?

— Я поведу, — раптом визвався дурник, якого, схоже, трохи відпустило.

Але з іншого боку, як я вже зрозумів, краще хай у нього будуть руки зайняті кермом, ніж пулятиме балконами наліво і направо. А якби він придавив тим балконом когось? А якби на балконі хтось стояв? Геть від своєї безкарності ошалів мажор.

— Рушай, — погодився я.

Сам дістав пістолет, перевірив, скільки патронів залишилось, і змінювати магазин на звичайний не став.

— Є ідеї, хто їх навів? — запитав я.