3. Ярослав Закревський

Ну ніби зіграв я не так вже й погано. Мали повірити, правда?

Як тільки вийшли з відділку, я почав озиратись в пошуках службової тачки. Та, в якій ми їхали сюди вчора, була зовсім ніякою. Але, як я зрозумів, це нібито була машина когось з колег жовторотика. Бо ж він гнався за мною на своїх двох доволі довго, а коли схопив, то ми сіли в машину, де за кермом був інший коп.

Коли ж ми підійшли до майже новенької Kia Sportage, я був приємно здивований.

— Сідай, мерщій, — сказав жовторотик, підходячи до дверцят з боку водія і клацаючи кнопку відкриття дверей на ключі. — Таких машин на відділок виділили всього дві, — сказав, видно побачивши на моєму обличчі усмішку. — Зараз ця вільна, тож поїдемо на ній. Подивимося, який ти спеціаліст, — останнє слово було сказано зі знущанням.

— Ти хоч керувати вмієш? — усміхнувся я, сідаючи в машину майже одночасно зі своїм напарником.

Я і він? Напарники? Та ми скоріше повбиваємо одне одного, ніж прикриємо. Все ж, я сподівався, що мене припишуть до когось іншого.

Я подивився на жовторотика. Типовий світлий, прилизаний і стурбований. Той саме завів тачку і рушив з місця. Виїхав з внутрішнього дворика на дорогу.

Львів — доволі маленьке місто з дуже вузькими вуличками, але відносно великою кількістю населення, тож затори тут — практично постійна справа, але зазвичай зранку та ввечері. Та бувають і виключення: наприклад, в ніч з неділі на понеділок, а ще — зранку, також в понеділок, коли у місто заїжджають фури. І щоб не нариватись на затори через фури, треба їздити маленькими вуличками: саме це зараз і зробив Аристарх.

— Аристарх, що за дивне ім’я, — пробубнів я вголос. — Батьки тебе зовсім не люблять. Треба ж було так дитині життя споганити...

— Що значить «споганити»? Якщо нічого не розумієш, то краще б взагалі мовчав, — він мигцем глянув на мене, а потім знов перевів погляд на дорогу. — Вони дали мені це життя, і я їм взагалі-то вдячний. Тим паче, це древнє та сильне ім’я.

— Ну так, з грецької «Арістос» — найкращий, а «архос» — керувати, — я кивнув, а потім усміхнувся.  — Але погодься, звучить аж надто заумно, старомодно, і на додачу кумедно. Як взагалі вимовляти таке довге ім’я в критичній ситуації? — серйозно запитав я, а потім усміхнувся. — Треба придумати тобі поганяло.

— Я тобі не якась кримінальна шістка. У копів не буває «поганяла», — він аж скривився на останньому слові. — Можеш звертатися до мене за прізвищем.

— Точно, будеш просто Арі, — я усміхнувся.

— Що за «будеш просто Арі?» Я на таке не погоджувався! — коп подивився на мене, і саме в цей момент я відчув небезпеку.

Шосте чуття рідко підводило, тож я смикнув кермо навіть раніше, ніж подивився у лобове скло, але ми все одно збили щось.

— Через твоє базікання ми когось збили! — пацан майже одразу вдавив гальмо та вискочив з тачки.

Копські мізки світлого...

Я зітхнув і теж вийшов з машини. Арі вже стояв над збитим волоцюгою. Схоже, це був чоловік, але його одяг був аж занадто подраний. Роздивившись його ближче, я б все ж не сказав, що чоловік був простим волоцюгою, скоріше за все це...

— Схоже, він непритомний, — сказав напарник.

— Арі, відійди від нього, — я почав повільно підходити до них, паралельно оглядаючи місцевість навколо в пошуках підходящого об'єкта.

— Пункт сім Пакту захисту паранормальних істот: не нападати, поки істота не агресивна, — завівся він.

— Локус! — прошипів я, вхопившись поглядом в сміттєвий бак і двинувши долонею в бік монстра, рука якого вмить перетворилась на лапу вовкулаки і вже мало не полоснула дурного копа по шиї.

Бак відкинув вовкулаку від копа метри на три, прямо в стіну житлового будинку. Більшість вулиць Львова у центрі були старі і дуже вузькі.

— Дурень, що ти робиш?! — Арі вскочив на ноги.

— Він вовкулака! — коротко вигукнув я.

І в цей момент клятий вовкулака, якому авжеж ніяк не зашкодила моя слабка атака, став навпочіпки та протяжно завив.

— Кличе зграю, — закричав мій горе-напарник. І витягнув паралізатор, ну нарешті!

— В тачку, — майже скомандував я.

І вже за мить ми сіли в машину. Коли Арі натиснув на газ, попереду нас, в провулку, з’явилося ще двоє перевертнів.

Ми одночасно подивились в дзеркало заднього виду: там була ще одна така ж сама парочка.

— Вмикай задню передачу! — вигукнув йому. — Максимальна швидкість.

— Якого біса ти командуєш?! Сам знаю, не вчорашній, — сказав жовторотик, після чого витиснув щеплення і перемкнувся на задню. Одразу газонув так, що перед нами піднялася ціла хмара пилу.

Я ж буквально наполовину вивалився з бокового вікна, яке відкрив пів секунди тому.

— Локус! — крикнув, махнувши рукою від сточної труби на старому будинку в напрямку вовкулак.

Труба злетіла прямо на ворогів. Фінт змусив вовкулак відволіктись і Арі зміг проїхати прямо між ними. Задом.

Але вовкулаки кинулись за нами. Вони були швидкими, тож практично не відставали.