2. Аристарх Ейсмонт

Коли твоя дівчина тебе бойкотує, найкращі ліки – робота. Але у мене опустились руки. Я сидів в соціальних мережах, бездумно гортав новини, перестрибуючи з однієї на іншу. Пожежа на Стрийській, ДТП на розі Джерельної і Балабана... Завжди можна сказати шефу, що шукаю сліди аномальних подій. Але насправді я не відкрив жодну з новин.

А потім побачив заголовок "Криваве вбивство в Парку психіатричної лікарні". Щось в мені ворухнулось, вимагаючи зазирнути в новину. Але не встиг.

З коридору почувся шум і чимось знайомий голос пообіцяв, що його арешт так просто не залишать. 

Я на мить задумався, де вже чув цей нахабний тенор. Такі знайомі інтонації. Струснув головою. Та чимало дебоширів на вулицях міста мені довелось зустріти за рік служби.

— Нудьгуєш, — не спитав, констатував Сергій Ярий, з яким ми ділили кабінет. — На ось, це для тебе.

На стіл, прямо зверху мого телефону, впала тека.

Я знову труснув головою. Все ще ніяк не міг переконати себе, що Яна не розмовляє зі мною, бо її батько заборонив нам спілкуватись. А не що це саме її рішення.

— Не лови гав, — порадив Сергій. — Читай бігом, бо справа серйозна.

— А ти вже прочитав? — здивувався я.

—  Злам лабораторії, погодься не часто такі справи віддають нашому департаменту.

— Так може це і не наша юрисдикція? — з певною долею надії запитав я. Наш департамент паранормального не займається банальними крадіжками.

Але Сергій занурився у свою роботу, проігнорувавши моє питання. Робити нічого. Вийняв кілька аркушів протоколів допиту та огляду.

Справу забрали у слідчого відділу простих людей і передали нам, через виявлення аномальних відбитків аур на електронних замках. На видруку з реєстру злочинів стояла віза начальника управління, щоб справу доручили мені.

По всьому прочитаному здавалось, що справді мій профіль.

– Вразився? – запитав Сергій, коли я почав складати в портфель нехитрі приладдя слідчого: планшет для паперів з бланками допитів, кілька ручок, рулетку, сканер… Пристібнув до пояса паралізатор. Продовгуватий, схожий на звичайний поліцейський кийок.

Потім подивився на табельну зброю, під насмішливим поглядом колеги перевірив обойму та засунув в кобуру під курткою дев’ятиміліметровий пістолет Макарова. Звісно шість грамів свинцю не зупинять перевертня чи упиря, але іноді навіть кількасекундна затримка здатна врятувати життя.

Вкинув у портфель запасну обойму зі срібними кулями. Купність пострілів у срібла не така, як у свинцю, проте в бійці з паранормальним срібло теж аргумент.

Звичка носити з собою зброю у мене давня. Ще до того, як нам видали табельні пістолети, бабуся привчила мене не ходити беззахисним. Дома у мене є на що поглянути поціновувачам вогнепалу.

"Якщо ворог підійшов до тебе на відстань удару, вважай ти труп," — пригадую її настанови. І мороз по шкірі.

Тож на погляд Сергія я лише знизав плечима. І перевірив, чи лежить в кишені ніж.

А вже після того вийшов з кабінету.

План був простий — поїхати до лабораторії на Кульпарківську, оглянути замки, вилучити, відправити на експертизу. Вивчити список викраденого. Знайти того, кому крадене потрібно.

Я навіть приблизно знав кого і де шукати – темні. Отже, треба знайти достатньо переконливих свідчень їх вини, щоб приперти шкідників до стінки.

— Ейсмонт, — гукнули мене в коридорі. Я скривився. Через це прізвище, яким так пишалась бабуся, в Департаменті поза очі всі кликали мене не Ейсмонт, а Ейс Вентура. Капітан Мороз помахав мені рукою. — Зайди до начальника Департаменту.

Мороз був із темних. Високий, лобастий, з вузькою смужкою вусів під коротким носом з широкими ніздрями. З талантом піромана.

Нічого доброго від відвідин вищого керівництва я не чекав. Та ще й зважаючи, хто мене туди покликав.

В кабінеті начальника департаменту я був лише раз, коли мене приймали на роботу рік тому.

Піднявся двома поверхами вище. Штовхнув масивні двері приймальної, де сиділа секретарка Наталочка. Дівчина крутнулася на місці,  очі блиснули з-під косого чуба.

— Аристарх Ейсмонт, — не піддався я чарам  дівчини . Вловив відголосся її страху не сподобатись людям. І похапцем відвернувся від обличчя дівчини. Не люблю відчувати страх. Свій чи чужий. Не важливо.

— Віталіна Августинівна чекає, — втримуючи професійну посмішку відповіла Наталочка.

Я підійшов до вкритих письменами дверей. Захисні чари переплітались в химерні візерунки. Штовхнув їх, зробив крок в середину. Було відчуття, ніби провалюючись в темний льох.

— Викликали? — впевнено запитав у присутніх.

— Заходь, — замість начальника департаменту відповів мій безпосередній керівник, Борис Савелович.

Я швидко оцінив диспозицію так, як вчили нас на курсах вартових.

В кріслі з темної шкіри сидить Віталіна, чия сила аж сліпить, червоні губи незадоволено стиснуті. Праворуч від неї Борис, а зліва розвалився... Рука мимоволі стиснулась і потягнулась до паралізатора. В цю нахабну мордяку хотілось випустити пару розрядів, щоб не усміхався так, ніби це він на килим начальника департаменту викликав. Я провернув такий трюк з обманом його піратського радара заради того, щоб його зловити і загнати за решітку, а він тут розсівся! Що ця зараза взагалі тут робить? Хто його покликав? Навіщо?