Розділ 7. Тривоги сотника Вернидуба

Тільки-но Гарномов та Добромир вийшли з будинку, як князь заявив, що почуває себе дуже втомленим і побажавши всім доброї ночі пішов спати в свою кімнату. За ним відразу прослідували Крутивус та Вернидуб. Дзвінка, що залишилася одна з чаклунами, наче справжня господиня, турботливо поцікавилася:

– Щось бажаєте, дорогі гості?

– Мені б лише помитися та знайти вільне ліжко, – солодко позіхнув Інісмей. – Після стількох днів проведених в сідлі коня так хочеться стерти з себе дорожній бруд та добре виспатися.

– А я б не відмовився від легкого сніданку, – сказав Славко розраховуючи на те, що під час їжі йому вдасться переговорити з доброю приятелькою.

– Тоді брате Інісмей ходіть за мною, – всміхнулась дівчина відкриваючи двері до сусіднього приміщення. – У нас здається залишилося ще трохи гарячої води з учорашнього вечора. А ви брате Святозар підкріпіться тим, що є тут. Пізніше я для вас засмажу яєчню та зготую куліш.

Дзвінка разом зі степовиком вийшли і хлопець залишився в кімнаті сам. Зручно вмостившись за столом  він з насолодою почав наминати все що тільки попадало йому під руку. Нічна битва та пережиті хвилювання давалися взнаки і в парубка прокинувся звірячий апетит. Смакуючи соковитими яблуками й грушами він і незчувся як в кімнаті з’явився князівський дружинник. Тільки коли Вернидуб важко опустився поряд нього Славко помітив старого товариша. Сотник був суворим та чимось стурбованим. Очі у нього почервоніли від недосипання, руки міцно стискали ефес меча, що висів на поясі. Уважно окинувши поглядом молодого мага він запропонував:

– Давай вийдемо надвір та прогуляємось по свіжому повітрі.

З тривожних ноток в голосі друга Славко здогадався, що той хоче переговорити з ним наодинці про справи важливі. Кивнувши головою на знак згоди парубок накинув на себе плаща й мовчки поспішив за закованим в броню сотником.

А надворі неспішно розгорявся світанок. Сонце знехотя виповзало із-за обрію, ліниво обмацуючи своїм промінням вкриту памороззю землю. На небі квапливо метушилася зграйка бруднувато-сірих хмаринок. Глухо кректали старі дерева хитаючись в такт рвучким поривам бешкетника-вітру. Холодне сире повітря вмить прогнало в чаклуна будь-який натяк на сон.

Місто ще вочевидь спало бо зі сторони вулиці не долітало ніяких сторонніх звуків тож юнаки могли не турбуватися, що звідси їх хтось помітить. Пройшовши з десяток кроків по алеї Вернидуб раптом зупинився і дивлячись просто у вічі чарівникові запитав:

– Друже Святозар, якої ти думки про теперішнє становище в країні?

– Що ти маєш на увазі? – здивовано поцікавився маг.

Дружинник важко зітхнув, опустив погляд і по деякій паузі повільно промовив:

– Ну ти ж чаклун. Напевне можеш відчувати та передбачувати те, чого нам, простим смертним, не дано. 

– Що ж тебе так непокоїть? – запитав чарівник.

– Та багато чого, якщо бути відвертим, – запальне вигукнув Вернидуб. – Події цього року змусила мене відкрити очі на чимало речей. Раніше все було якось простіше та зрозуміліше. Я був військовий, якого вчили, що наказам вищого керівництва завжди треба коритися беззастережно. Для мене чоловіча честь та обов’язки перед рідним краєм є речами святими. За них, я не задумуючись, в любу мить, віддав би своє життя. Та боги дарували мені голову на плечах й тверезий розум у ній, і я не можу не зауважити, що те що діється у нашій державі останнім часом викликають в мене певну тривогу.

Взяти б хоча ось це завдання. Складається таке враження, що і для князя з його радниками і для всіх інших його помічників це лише своєрідна гра з супротивником якого вони ніколи не бачили і якого знають дуже слабко. Всі вони, не знано чому, думають начебто Велике Зло настільки наївне, що може повірити в таку нісенітну казочку й втратити наш слід у цьому дому.

– Але ж ми з тобою, друже, добре знаємо істинну сутність Справжньої Нечесті. Ми вже ставали з нею на смертельний герць і здобули славну перемогу. Тож звідки такі сумніви?

– Тоді нам безперечно допомогли добрі боги, проте таке, боюсь, буде не завжди. От будь ласкавий і поясни мені, як я зі жменькою своїх воїнів можу тут вберегти князя, коли в палаці цього не спромоглася зробити вся князівська дружина? Чому при такій суворій утаємниченості слуги Темряви все ж змогли вислідити тебе та добродія Інісмея в шинку? Де гарантія, що вони не знайдуть нас тут, і що ми будемо робити коли на нас все ж нападуть? Чого зрештою ніхто серйозно не переймається тим, що вивідувачі Зла вільно проникають аж в столицю держави? Де поділися славетні Магістри Зеленого Братства і що поробляють всезнаючі провидиці? Чому вони не перешкоджають цій напасті?

– Так ми ж тут, як бачиш, – спробував віджартуватися чаклун, зі щемом в серці розуміючи наскільки князівський сотник має рацію.

– Так, ви тут, і я надзвичайно радий бачити тебе друже поряд себе, – гаряче промовив дружинник. – З твоєю появою в будинку мені відразу стало якось спокійніше за наше майбутнє. Разом нам, надіюся, вдасться відбитися від усіх підступів Зла. Хоча певні сумніви все ж не покидають мого серця.

– Чому ж так? – запитав Славко.

– Та є на це свої причини. За час перебування в Кіммерії мені чимало чого довелося побачити та пережити. Там в степу я видів дивовижних істот які наводять такий панічний страх на всіх кочівників, що не передати звичними словами. Зовні ці створіння виглядають як достатньо нормальні степові звірі, проте їхня неприродна агресивність та невгамовна лють просто вражає. Я бачив залишки коня якого наздогнала та розтерзала зграя звичайних польових мишей. То було просто жахливо. Ми рубали їх мечами, кололи списами, чавили ногами й копитами проте зупинити були не в силі. Не зуміли ні налякати, ні відігнати до тих пір поки не вбили останню сіроманку. І таких страхітливих випадків в Кіммерії стає все більше та більше. Тепер ось бачу вони добралися навіть й до Святограда.