Розділ 6. Нічний напад і велика державна таємниця

Прокинувся юнак від щемливого тьохкання в грудях. Ще не розуміючи, що й до чого, з дивним неспокоєм в душі, він підняв голову. На дворі панувала глуха ніч. Було тихо. Тільки якесь неприємне шурхотіння долинало від шибки віконця. Спершу у мага навіть складалося враження, що це просто якась нахабна миша намагалася пролізти до кімнатки де вони відпочивали. Та вже за мить, відігнавши останні залишки сну, Славко подумав, що непроханий гість чомусь незвично настирливий та нахабний.

Беззвучно ставши з ліжка парубок швидко взувся і обережно розбудив Інісмея, якого міцно здолав солодкий сон. Молоді чаклуни тихо стали по обидві сторони вікна та приготувалися до зустрічі незваного гостя, що чомусь вирішив потривожити їхній нічний спокій. Славко тримав у руках свій незмінний подорожній посох, степовик витягну з-за халяви чобота короткого гострого кинджала.

Чекати нежданого візитера довелося недовго. Минуло всього кілька хвилин, вікно з тихим скрипом розчинилося і в ньому з’явилася химерна чорна тінь. В тьмяному світлі зірок та вузького серпика молодого місяця вона була схожою на велетенського кажана. В кімнатку відразу увірвався густий запах затхлості та гнилі.

Дивне створіння вилізло на підвіконник, покрутило у всі сторони своєю потворною собакоподібною головою, помітило чарівників й пронизливо верескнувши кинулося на Славка. В цю ж мить загостреним кінцем свого ціпка хлопець проткнув чудовисько наскрізь. Спершу почувся гучний скрик болю, потім щось забулькало й захрипіло, а за якусь мить нічне страховисько просто луснуло розлетівшись в усі сторони дрібними шматочками плоті та численними бризками тягучої крові.

Проте детально розглядати все це огидне видовище чаклунам було вже ніколи. Відразу ж за першим нападником у вікно нестримною навалою посунули інші ще більш жахливіші виродки. Тому маги, хоч-не-хоч, а були змушені прийняти цей неоголошений бій. Зблиснув кинджал Інісмея розтинаючи навпіл одного із лупооких агресорів. Просвистів посох Славка ламаючи перетинчасті крила й хребет іншому. І знову степовику довелося відбиватися від атаки ще однієї трійці нічних жахіть. Його побратим в цей час безжально топтав ногами тіла тих потворів, яких спромігся збити на підлогу своїм важким ціпком.

Проте нападників здавалося була незліченна кількість. Вони все лізли й лізли у вікно і незважаючи на численні втрати вперто тіснили ворожбитів у куток кімнати. Переконавшись, що звичайними силами їх не стримати Славко та Інісмей були змушені вдатися до чаклування. Маги виставили руки долонями вперед і голосно промовили: «Боги Добра та Світла наділіть свої вірних слуг дрібкою своєї безграничної могутності та чаклунської сили». При цих словах пальці в ворожбитів засвітилися блідим сріблястим сяйвом, яке швидко розгорілося у яскраве полум’я та розгорнулося на вируючу вогняну півсферу. Торкаючись її страхітливі кажани миттєво спалахували та блискавично перетворювалися на купки попелу.

Підбадьоренні поміччю богів та наснажені їх підтримкою хлопці розпочали контратаку. Чаклуни повільно рушили вперед, крок за кроком очищуючи своєю магічною міццю кімнатку від бридкої нечесті. Нічні потвори біснувалися та шаленіли проте встояти під жаром чарів вартових Добра були безсилі. Практично всі вони загинули у сяйві магічного вогню наповнюючи помешкання різким їдким смородом.

Коли битва закінчилася і залишки жахливого воїнства чкурнули через віконце у двері постукали. Гучний голос настирливо запитував:

– Вельмишановні добродії подорожні, що там у вас твориться? Будьте ласкаві і негайно відчиніть нам двері!

Інісмей швидко зиркнув на двері, що тряслися від безперервних ударів та тихо промовив до друга:

– Зараз ніколи все пояснювати бо нам негайно треба йти звідси. Мерщій збирайся та поспішаймо.

Знову неабияк спантеличений цими дивацтвами приятеля Славко, накинув на себе плаща, та з певними зусиллями протиснувся у вузьке віконце за Інісмеєм. А той, наче справжній альпініст, вже спритно спускався по стічному ланцюгу з даху шинка на землю. Мовчки хлопець прослідкував за ним, немало здивований тим, звідки у корінного жителя степів стільки зграбності і моторності для лазіння стінами будинків, і для чого врешті-решт така незбагненна таємничість.

Мов якісь нічні примари обидва чарівники нечутно прошмигнули у найближчий темний провулок і прудко попрямували кудись заплутаним лабіринтом вузьких вуличок околиці столиці.

Коли заїжджий двір залишився далеко позаду, Славку призупинив швидкий крок та запитав у свого супутника:

– Друже Інісмей, може врешті-решт поясниш мені, що все це означає?

Степовий маг теж став, перевів подих й крекнувши відповів:

– Як би ж то я й сам знав. П’ять днів тому мене попросили терміново полишити всі свої справи та прямувати до столиці. Вчора я зустрівся з Великим Магістром, який наказав очікувати на появу в шинку добре знайомого мені чарівника, заопікуватися ним цей вечір, а назавтра зранку непомітно провести в безпечне місце.

– І де ж це безпечне місце? – нетерпляче запитав юнак.

– Та ось воно, – проказав Інісмей звертаючи до однієї із приміських садиб, що губилася серед великого саду. – Здається за нами ніхто не слідкував. Можемо зайти. 

Пройшовши вузьку алеєю оточену з обох сторін розлогими яблунями, грушами та сливами вони наблизилися до високого кам’яного будинку, що наче білосніжний лебідь плив між чорним віттям безлистих дерев. Обережно постукавши в дубові двері оковані залізом супутник Славко проказав на перший погляд цілком безглузду фразу: