Розділ 5. Зустріч зі степовим приятелем

А на ранок чаклунові довелося вставати на зорі та спішити до крилатого велета-дракона та мініатюрної вістівниці-Зореслави, що вже терпляче чекали його на шкільному майдані. Зручно вмостившись на м’якому ослоні, розташованому в плетеній корзині укріпленій на спині літаючого коня, Славко помахав рукою на прощання тим друзям, що його проводжали та сказав до керманича:

– Рушаймо, і нехай боги сприяють нашій подорожі!

Вся подорож у столицю промайнула без якихось цікавих пригод. Дракон від світанку й до заходу сонця стрімко ширяв над землею вправно відшукуючи попутні повітряні потоки. Оскільки надворі стояла пізня осінь, а летіти доводилося ледь не під самими хмарами, у кабінці було доволі холодно. Щоб якось зігрітися всі подорожні куталися в теплі кожухи й вовняні плащі завбачливо прихоплені з собою.

Керманич віддавав всю свою увагу управлінню літаючого велета. Вістівниця безупинно виспівувала всілякі бадьорі пісеньки. Славко, який вже не вперше мандрував повітрям, переважно мовчав роздумуючи над тими обставинами, які знову могли суттєво змінити його повсякденне буття.

Підстьобуванні попутними північними вітрами вони приземлилися в Святограді вже надвечір цього ж таки. Сталося це не біля князівського палацу, як очікував чарівник, а в передмістя столиці, неподалік великого заїжджого двору. Висадивши юнака Зореслава побажала йому доброї ночі й порадила саме тут зачекати подальших розпоряджень на майбутнє. Немало спантеличений таким зворотом справ чаклун поплентався до подорожнього генделика гублячись в догадках про те, що ж все це мало означати.

В шинку, з’ява молодого ворожбита, не викликала ні в кого ніякого зацікавлення. Відвідувачів тут було чимало і гамір стояв неймовірний. Всі жваво обговорювали дивний недуг, що спіткав Великого князя Красносвіта. Прислухаючись до цих теревенів хлопцеві довелося чимало проблукати просторим залом перш ніж він знайшов вільний столик. Замовивши у пишнотілої усміхненої шинкарки гарбузової каші та овечого сиру хлопець зібрався смачно повечеряти коли до болю знайомий голос запитав його з заді:

– Все так і надалі полюбляєш кашу з сиром?

Святозар стрепенувся, поспіхом повернувся й побачив за крок від себе широкоплечу постать чоловіка з ніг до голови закутаного в потертий сірий плащ.

– Брате Інісмей! Невже це ти? – вирвалося у хлопця.

Сармат (а був це дійсно саме він) похапцем затулив юнакові рота і швидко прошепотів:

– Тихо. Не називай імен та не привертай до нас зайвої уваги.

Хлопець усівся поряд Славка, дещо відкинув каптур з голови і показав своє обличчя. Парубок з першого ж погляду відзначив, що його степовий приятель сильно помарнів, на переніссі у нього з’явилися дві глибокі зморшки, а в очах панували розгубленість та втома. Ніс у Інісмея став ще гострішим, ніздрі були широко роздуті, наче винюхували якусь небезпеку, губи ледь помітно тремтіли. Стривожений поміченим юнак прямо запитав:

– Що трапилося брате? Якими вітрами вас занесло в цю місцину? Чого маєш такий жахливий вигляд?

Сармат вимушено всміхнувся і змовницьки підморгнувши парубкові відповів:

– Зі мною все гаразд. Поспішаю до столиці на свято Першого Снігу. Майже тиждень не злазив з коня тож і виглядаю відповідно. А ти що тут поробляєш?

Славко так нічого й не второпавши зі сказаного мусів і собі приєднатися до цієї чудернацької гри:

– Та мені теж випала нагода відвідати це свято. За успішне навчання отримав дозвіл відвідати Святоград. А тут ще з’явилася можливість скористатися поштовим драконом. Сьогодні тільки-но прилетів. Ніколи ще в столиці не був і нікого тут не знаю. Навіть не відаю де переночувати.

– Ходи до мене. Я щойно винайняв одну кімнатку на цю ніч. Вона невелика та думаю якось помістимося вдвох.

На тому вони й порішили. Хлопець взявся швидко наминати свою вечерю, а сармат за цей час розповідав йому останні новини свого роду-племені, якісь плітки й всілякі небилиці з життя степового люду. Коли зі стравами було покінчено юнак розплатився з шинкаркою та запропонував:

– То, що, може вже підемо відпочинимо?

Інісмей не заперечував і вони вдвох не гаючись піднялися по старих рипливих сходах на горище де й знаходилася винайнята кімнатка. Саме приміщення вибране сарматом для ночівлі було надзвичайно крихітним. У ньому вміщалося лише одне вузьке ліжко та широка дерев’яна лавка. В невеличкому віконці, що виходило просто на дах генделика, весело миготіли вогні великого міста.

Щільно зачинивши за собою двері Інісмей усівся на край постелі й благально попрохав Славка:

– Брате, не задавай зараз лишніх запитань, а краще лягай спати. Завтра ми про все поговоримо і я постараюся сповна задовольнити твою цікавість. Довірся мені та не сперечайся. Ліхтаря, до речі, краще не засвічуй.

Славко без лишніх вагань прийняв пропозицію степового приятеля, якого дуже поважав і якому довіряв сповна. Не запалюючи світла він навпомацки роззувся та скинув плаща й кожуха і приляг на ліжко. Інісмей розмістився на лавці напевно маючи намір саме так провести наступну ніч. Вся його поведінка виглядали надзвичайно чудернацькою. Міркуючи над її причинами хлопець і незчувся як занурився в глибокий сон.