Розділ 3. Дорога долі

Поки жінки молилися Славко увійшов у криницю. На його подив там панувало тьмяно-фіолетова напівтемрява. Не вагаючись хлопець прямував вперед, ледь розрізняючи нерівності кам’яного шляху. І все тихіше й тихіше до нього долинали мелодійні наспіви віщунок:

– …заклинаємо вас, Владики Всесвіту. Прийміть наші молитви й нехай зараз збудеться воля Долі…

При цих словах туман, що оточував хлопця набув зеленуватого відтінку і в ньому непомітно звідки з’явилися різнобарвні сяючі нитки. Вони хаотично рухалися навколо хлопця наче намагаючись дізнатися хто він такий і чого порушив їх спокій. Юний маг інстинктивно простягнув руку до однієї з цих вогняних стрічок, помереженою дивовижними незрозумілими знаками, і відчув, як приємне магічне тепло швидко розливається по його тілу. Все інше було справою техніки. Дальше чаклун слухняно прямував за своїм чарівним провідником сповна віддавшись його владі.

Ішов парубок досить довго. Через густий туман, скрізь фантастичне мереживо чарівного павутиння, повз численні озера, фонтани й водоспади чаклунської енергії. Інколи йому навіть здавалося, що час призупинив свій віковічний плин і він просто загубився десь в безмежжі Первородного Хаосу.

Та врешті решт юнак вийшов на пагорб з висоти якого йому відкрилося грандіозна картина. Славко побачив велетенське місто схоже на те, що він уже бачив у своєму нещодавньому сновидінні. Захоплений цим видовищем хлопець і не відразу помітив, що неподалік від нього сидить навпочіпки старий чоловік. Біле мов молоко волосся розсипалось по його широких плечах, на обличчі панував вираз спокою та зосередженості, замислений погляд був спрямований кудись вдалечінь.

Зачувши кроки юнака, незнайомець підняв голову, приязно всміхнувся й промовив:

–  Радий тебе бачити, Святославе. Вчасно ти встав на Дорогу Долі. Не бійся, тут тобі ніхто не зашкодить. Настав час зняти трохи пелени невідомості над твоїм подальшим життям…

– Привіт і тобі, незнайомий брате! Хто ти? – поцікавився хлопець неабияк спантеличений тим що невідомий знає його справжнє ім’я.

– Я? Як і всі істоти на Дорозі Долі – дух. Дух Провідника Владимира.

– Вітаю тебе, дух Провідника Владимира, – чемно промовив чарівник і відразу запитав:

– Звідки тобі відоме моє справжнє ім’я?

– Мені багато чого відомо про тебе, – всміхнувся дух і швидко додав. – Та це зараз не так важливо. Головне для чого ти тут і чого від тебе хочуть боги.

–То для чого боги позвали мене в це місце? – поцікавився парубок, – Що хочеш ти мені сказати?

Владимир піднявся і уважно глянувши на свого співбесідника запитав:

– Впізнаєш це місто?

– Так, я бачив його сьогодні уві сні. Та що це означає?

– Знаєш, що трапиться дальше?

– Звісно, і мені дуже не подобається, що я не можу нічого змінити.

– А ти спробуй.

– Як?

– Просто, відчуй землю на якій стоїш, з’єднайся з небом яке над тобою, відпусти сили магії, що дрімають в тобі і побачиш як.

Славкові здалося, що дух глузує з нього. Та заперечувати хлопець не став. Він зосередився й заплющив очі. Кілька хвилин нічого не відбувалося. А потім маг відчув, що наче опускається під землю. Поверхня під його ногами хитнулася він розплющив очі і побачив, що швидко занурюється в надра планети. Падіння було таким, що в юнака аж подих перехопило. Його погляд в захоплені виловлював, то уламки скам’янілих древніх рослин, то величезні озера смолисто-чорної нафти, то протяжні шари міцного граніту й базальту.

Коли спуск уповільнився, хлопець побачив швидкоплинні широкі річки наповненні в’язкою вогняною рідиною, гарячі бруднувато-коричневі згустки енергії, які хаотично металися в різні сторони й пронизливо-сліпучі блискавиці незвіданої сили, що пронизували земну товщу. І все це нуртувало, шаленіло та кипіло так, наче готове було вибухнути в цю ж мить. Славко прислухався й підсвідомо відчув, як від таких могутніх дій земля здригається та стогне, як її нестерпно боляче…

Потім незвідана сила потягла ворожбита вверх, в прохолоду нічного неба. Юнак, як птах поринув вище хмар, до зірок, і тут в непроглядній темряві Всесвіту знову знайшов неймовірну кількість магічних ниток всіх кольорів веселки. Не вагаючись чарівник взявся збирати ці стрічки руками, поєднувати їх в хитромудрі сплетіння, створювати своєрідний зоряний Оберіг. Тривало це довгенько, проте хлопець часу не помічав. Він працював в поті чола стараючись встигнути попередити катастрофу яка невдовзі мала трапитися з невідомим містом.

Коли все було готове чаклун кинувся вниз потягши за собою довгу косу зіткану з небесних чарів. Сяючою кометою він пронісся по небосхилу і сягнувши поверхні каменем поринув в її напружені надра. Наче кріт, хлопець спритно занурювався в глибини планети поки не сягнув її найнебезпечніших ділянок. Там він почав вгамовувати розлючену стихію природи. Більш інстинктивно, ніж свідомо парубок перепинив шлях бурхливим потокам вогняних річок високим сріблястим тином, одягнув в міцні золотисті тенета непокірні кулі, вгамував мідним павутинням невгамовні стріли-блискавки.

Робив все це покладаючись більше на підказки свого серця ніж на здоровий глузд. І інтуїція не підвела сподівання юного мага. Врешті-решт він зумів здолати підземну стихію. Зібравши все своє вміння, волю й бажання чаклун все ж заспокоїв лють підземних сил.