Розділ 12. Вареники правди.

Коли ми вибралися на поверхню, сонце вдарило по очах так сильно, що я зашипів, як вампір, якого витягли з крипти. Площа Польський ринок виглядала оманливо спокійною. Ранок був свіжим, голуби ліниво дзьобали крихти біля Ратуші, і тільки три поліцейські «пріуси» з мигалками нагадували, що ніч була бурхливою. Поліція виводила наших «нових друзів». Аркадій Петрович плакав. Реально рюмсав, розмазуючи бруд по обличчю і скаржачись, що кайдани тиснуть йому на зап’ястя, а костюм від «Бріоні» зіпсовано безнадійно. Валєра йшов мовчки, кульгаючи на одну ногу, і дивився на нас з Настею з дивною сумішшю злості й поваги. Охоронець просто спав на ходу, повиснувши на плечі конвоїра.

— І це все? — Настя стояла поруч, тримаючи телефон на витягнутій руці. Екран світився повним набором смужок 4G.

— Що все?

— Ні, я про стрім. Я сказала підписникам, що це був пранк, який вийшов з-під контролю. Що ми випадково закрили себе в підвалі музею.

— Ти серйозно? — я здивовано глянув на неї. — А як же слава? Розкриття змови? Тисячі лайків?

Настя знизала плечима, хоча я бачив, як їй це важко далося.

— Віктор просив. Він сказав, що якщо про Механізм дізнаються всі, сюди з’їдуться не тільки туристи, а й такі, як Аркадій. І тоді місто точно впаде. Тож... хай це залишиться нашою «ексклюзивною таємницею». Для обраних.

Вона натиснула «Завершити ефір» і втомлено видихнула.

— Але я все одно набрала п’ять тисяч нових підписників. Просто за те, що вижила.

До нас підійшов Віктор. При світлі дня він виглядав менш загрозливо, але шрам і втомлений погляд нікуди не зникли. Він уже встиг помити руки, але запах машинного мастила все ще витав навколо нього, як парфум.

— Ну що, сталкери, — він простягнув мені руку. — Дякую за допомогу. Не думав, що колись скажу це дітям.

— А що це було насправді? — не втримався я. — Там справді немає діамантів?

Віктор посміхнувся, і ця посмішка зробила його молодшим років на десять.

— Олесю, це місто стоїть на м’якому вапняку, оточене глибоким каньйоном. Те, що воно не сповзло в річку за ці століття це не диво. Це інженерія. Система противаг і гідравліки, яку збудували Вартові.

Він підморгнув.

— Алмаз «Око Поділля» це метафора. Справжній скарб це те, що ми не дали Ратуші впасти людям на голови. Запам’ятай: техніка любить тишу і повагу. А не болгарку.

Він поплескав мене по плечу, кивнув Насті і пішов до поліцейського, який махав йому рукою.

— Твій тато буде пишатися, — кинув він через плече. — У тебе є «нюх» інженера. Не втрачай його.

Ми залишилися самі посеред площі. Брудні. Втомлені. Голодні.

Я подивився на свої кросівки, вони були покриті шаром вікового пилу. Настя виглядала не краще: її модне худі було в плямах, а на щоці красувалася смуга від сажі.

— Слухай, — тихо сказала вона. — А котра година?

Я глянув на телефон.

— Сьома ранку.

— Бабуся... — прошепотів я.

Шлях додому був схожий на ходу засуджених на страту. Ми уявляли собі різні сценарії.

Сценарій А: бабуся викликала поліцію, батьків і спецназ. Мене чекає домашній арешт до повноліття.

Сценарій Б: бабуся стоїть на порозі з лозиною.

Сценарій В: бабуся знепритомніла від хвилювання (це було найстрашніше).

Я підійшов до знайомої хвіртки. Вона скрипнула так голосно, що мені здалося це постріл гармати. Я навшпиньки зайшов у будинок. У коридорі було тихо. Тільки цокав старий настінний годинник.

Тік-так. Тік-так.

Цей звук нагадав мені Механізм, і мене пересмикнуло. З кухні долинув запах. Божественний запах. Пахло вареним тістом, солодкими вишнями і маслом. Я зазирнув у двері. Бабуся стояла біля плити спиною до нас, наспівуючи якусь веселу пісеньку і помішуючи великою ложкою в каструлі. Вона виглядала абсолютно спокійною. Я кашлянув.

— Ем... Ба?

Бабуся обернулася. Її обличчя розпливлося в усмішці.

— О! Прокинувся, горобчик? А я вже думала йти тебе будити.

Я закляк.

— Будити? — перепитав я обережно. — А ти... ти не заходила до мене у кімнати? Вночі?

— Та чого б я туди ходила? — махнула вона рукою. — Ти ж молодий, спиш міцно. 

Вона примружилася, розглядаючи мене.

— А чого це ти такий замурзаний? І в одязі?

Я відчув, як холодний піт стікає по спині. Що сказати? Що ми рятували місто від катастрофи?

— Я... — хотів почати.

— А, я знаю! — перебила бабуся. — Ти знову на горище лазив? Казала ж, там сажа! Комин треба чистити! 

Вона похитала головою, але в її голосі не було злості.

— Ану марш мити руки! Вареники холонуть. З вишнями, як ти любиш. І сметани я купила домашньої.

— Вареники... — видихнув я. — Це найкраще, що я чув за останні дванадцять годин.

За п’ять хвилин я вже сидів за столом, вмитий (наскільки це було можливо) і набивав рот гарячими варениками. Це була найсмачніша їжа в моєму житті.

Бабуся сиділа навпроти, підперши щоку рукою, і дивилася на мене із ніжністю.

— От бачиш, — сказала вона. — Добре тут у нас, тихо. Не те що в тих ваших інтернетах. Ніяких стресів, ніяких пригод. Тільки спокій.

Я ледь не похлинувся вишнею. 

— Так, ба, — серйозно кивнув я, витираючи червоний сік з підборіддя. — Ніяких пригод. Суцільний спокій.

На підвіконні, поруч із телефоном, лежав маленький, гострий уламок червоної глини. Шматочок тієї самої вази, яку я розбив учора. Я забув викинути його, і він так і лишився тут.