Розділ 10. Пастка для блогерів.

Метал у моїй кишені розігрівся до температури свіжоспеченого пиріжка. Але це був не той приємний жар, що зігріває взимку. Це був сигнал тривоги. Пластина вібрувала дрібно і панічно, ніби кричала мені прямо в стегно: «Тікай! Вони все ламають!».

— Олесю, — зашепотіла Настя мені у вухо, — вони зараз розпиляють історію! Треба щось робити!

— Треба сидіти тихо і сподіватися, що ця печера не обвалиться, — шикнув я, притискаючи рукою кишеню, щоб заглушити гудіння. — Механізм реагує на їхнє варварство.

Знизу долинув скрегіт металу об метал — «Лицар» знову втиснув болгарку в стародавній диск. Посипалися іскри. Стіни здригнулися. Десь у темряві зверху щось важке гупнуло, піднявши хмару пилу.

— Ні, це треба задокументувати, — рішуче промовила Настя. — Це кримінал. Знищення пам’ятки архітектури. Я маю це зняти, інакше нам ніхто не повірить.

— Настю, не смій...

— Я без спалаху! — відмахнулася вона, піднімаючи телефон.

Вона висунулася з-за нашого укриття, кам’яної колони, схожої на гігантський гриб. Навела камеру. Натиснула кнопку. Кімнату, занурену в напівтемряву і світло прожекторів, на мить засліпив яскравий, білий спалах. Він був настільки потужним, що, здавалося, висвітлив кожен іржавий болт на стінах.

Ми завмерли. Внизу, біля механізму, завмерли всі троє. Болгарка стихла. «Лицар» підняв голову, мружачись від «зайчиків» в очах. Аркадій Петрович, який саме кричав щось про діаманти, застиг з відкритим ротом. Тиша стояла така гучна, що я чув, як крапля води впала десь у калюжу. Кап.

— Ти ж казала «без спалаху»... — простогнав я, відчуваючи, як холоне всередині.

— Ой, — тихо пискнула Настя, дивлячись на телефон. — Це... це автоматичні налаштування. Воно саме...

— ХТО ТАМ?! — верескнув Аркадій Петрович, тицяючи пальцем з перснем у наш бік. — Ловіть їх! Це свідки!

— Валєра, фас! — гаркнув охоронець.

Здоровань-лицар схопив величезний розвідний ключ, який лежав на ящику замість меча, і з ревом пораненого ведмедя кинувся до сходів.

— Біжимо! — я смикнув Настю за капюшон худі.

Ми рвонули з місця, але шлях назад, до гвинтових сходів, був перекритий. Валєра, попри свої габарити, рухався досить швидко. Нам залишалося одне: бігти вглиб машинної зали, у лабіринт шестерень. Це було схоже на біг з перешкодами в кімнаті жахів. Під ногами плуталися старі кабелі та уламки каміння. Згори звисали ланцюги, які боляче били по плечах.

— Сюди! — крикнула Настя, пірнаючи під величезну зубчасту вісь.

Я прослизнув за нею, ледь не зачепившись рюкзаком.

— Стійте, малявки! — ревів позаду Валєра. Його важкі кроки відбивалися від стін, створюючи ефект, ніби за нами женеться ціла армія орків.

Ми пробігли повз ряд іржавих поршнів. Попереду був вузький прохід між двома масивними блоками.

— Тільки не впади, тільки не впади, — бурмотів я собі під ніс, чуючи, як Настині платформи цокають по кам’яній підлозі.

Ми вискочили в прохід, але тут нас чекала проблема. Глухий кут. Точніше, не зовсім глухий. Попереду була стіна, з якої стирчала труба водовідведення, закрита ґратами. Під ногами хлюпала чорна вода. Смерділо пліснявою і безнадією. Ми розвернулися. З темряви проходу, важко дихаючи, вивалився Валєра. За ним дріботів Аркадій Петрович, підсвічуючи собі шлях ліхтариком на айфоні.

— Ну що, блогери? — Аркадій витер піт з лисини носовичком. — Дознімалися? Давайте телефони сюди. Швидко!

Валєра погрозливо грюкнув розвідним ключем по долоні.

— І видаліть усе з хмари, — додав охоронець, що з’явився збоку.

— Ми... ми в прямому ефірі! — збрехала Настя, виставляючи телефон вперед, хоча я знав, що мережі тут немає . — Нас дивляться тисячі людей!

— Не бреши, дівчинко, — гидко посміхнувся Аркадій. — Тут навіть радіо не ловить. Це бункер. Тут ніхто не почує, як ви кричите.

Він зробив крок уперед. І тут його погляд впав на мою ногу. Кишеня моїх джинсів світилася. Крізь тканину пробивалося яскраве, пульсуюче блакитне сяйво. Пластина розігрілася настільки, що я вже ледве терпів біль. Очі Аркадія розширилися.

— Стій... — він штовхнув Валєру в бік. — Дивись. У пацана в кишені.

Він перевів промінь ліхтарика на мене.

— Це воно... Ключ! — голос Аркадія зірвався на фальцет. — Я знав, що він існує! Віддай!

— Не підходьте! — крикнув я, задкуючи до вологої стіни.

Я судомно нишпорив очима, шукаючи, чим захиститися. Камінь? Палиця? Мій погляд впав на купу старих, порожніх бочок з-під мастила, які стояли пірамідою прямо над головою Валєри, на напівзруйнованому помості. Фізика. 8 клас. Важіль і точка опори.

— Валєра, забери у нього ключ! — верескнув Аркадій.

Здоровань ступив до мене.

— Віддай по-хорошому, малий.

— Лови! — крикнув я.

Але я кинув не ключ. Я зняв свій рюкзак (у якому, на щастя, лежала важка пляшка води і павербанк) і з усієї сили пожбурив його вгору.