Розділ 9. Оффлайн-пекло та механічне серце.

Гвинтові сходи здавалися нескінченними. Ми спускалися вглиб землі, намотуючи кола, ніби шматочки лимона в гігантському блендері. Тільки замість соку тут було холодне, вологе повітря, яке пахло іржею і мастилом. З кожним кроком темрява ставала густішою, з’їдаючи слабке світло наших ліхтариків. Але найстрашніше відбувалося на екрані Настиного смартфона.

— Ні... — прошепотіла вона так, ніби побачила привида (справжнього, а не того клоуна в простирадлі)— Тільки не це.

— Що там? Кажани? — я посвітив на стелю, очікуючи побачити колонію вампірів.

— Гірше. «E». А тепер... «Немає мережі».

Настя зупинилася посеред сходів, дивлячись на екран із таким відчаєм, з яким люди дивляться на палаючий будинок.

— Олесю, ми в оффлайні. Повному. Я не можу запостити сторіз. Я не можу перевірити директ. Я навіть не можу загуглити «як вибратися з підземелля, якщо тебе з’їли щури». Ми офіційно мертві для соціуму!

— Ти будеш мертва фізично, якщо не рушиш з місця, — буркнув я, підштовхуючи її в спину. — І вимкни ліхтарик на телефоні, побережи заряд. У мене є нормальний.

В кишені моїх джинсів пластина пульсувала все сильніше. Тепер це було не просто тепло — вона пекла, як гірчичник, який забули зняти. Вона відчувала наближення. Я стиснув її в долоні, і вібрація трохи вщухла, перетворившись на заспокійливе, ритмічне гудіння. Вона ніби казала: «Я вдома. Я повернулася». Сходи нарешті закінчилися. Ми вперлися в ще одні масивні залізні двері, але вони були прочинені. Щілина була якраз такою, щоб пролізти боком.

— Тільки тихо, — попередив я Настю. — Режим ніндзя, пам’ятаєш?

— Ага, ніндзя без інтернету, — зітхнула вона, ховаючи телефон у кишеню худі з написом «AREA 51».

Ми протиснулися всередину і завмерли. Я очікував побачити підвал. Ну, знаєте, стелажі з вином, старі бочки, павутиння. Може, камеру тортур для особливо неслухняних туристів. Але це був не підвал. Це був машинний зал. Величезна печера, висічена просто в скелі під Ратушею, була заповнена механізмами. Гігантські, розміром з колесо огляду, зубчасті шестерні з потемнілої бронзи застигли в тиші. Масивні ланцюги, кожен ланка яких була завтовшки з мою руку, тягнулися кудись у темряву стелі. Важелі, противаги, складні системи блоків це виглядало як нутрощі велетенського механічного годинника, який зупинився вічність тому.

— Ого... — видихнув я. — Це ж стімпанк у чистому вигляді. Тато був правий. Це не просто підземелля. Це... двигун.

— Двигун чого? — прошепотіла Настя, розглядаючи химерні конструкції. — Міста? Вони хотіли запустити Кам’янець у космос?

— Тсс! — я різко смикнув її за рукав і потягнув за найближчу опору, схожу на кам’яний гриб.

У центрі зали, метрів за п’ятдесят від нас, горіло світло. Яскраве, холодне світло потужних будівельних прожекторів. Воно вихоплювало з темряви групу людей, що стояли біля головного механізму — величезного металевого диска, вмурованого в стіну. Він був вкритий складним гравіюванням, точнісінько таким, як на моїй пластині.

— Дивись, — шепнув я. — Впізнаєш компанію?

Настя визирнула одним оком.

— Це ж той охоронець! «Спляча красуня»!.

Точно. Чоловік, який ще пів години тому вдавав, що спить на стільці біля чорного ходу, тепер стояв там, схрестивши руки на грудях. Ніяких навушників, погляд зосереджений і злий. Поруч із ним сидів на ящику здоровань. Він зняв шолом (точніше, капюшон із чорною сіткою), і тепер я бачив його обличчя: червоне, спітніле, з виразом глибокого невдоволення. Біля його ніг валявся той самий плащ

— Фу, ну і спека тут, — гугнявив «Лицар», витираючи чоло рукавом. — Аркадію Петровичу, може, досить? Я вже задовбався бігати в цьому лахмітті і вити. У мене горло болить.

— Ти не скигли, а радій, що тебе поліція не пов’язала, бездарність, — гаркнув третій.

Цей третій був найцікавішим. Невисокий, лисуватий чоловічок у дорогому сірому костюмі, який абсолютно не пасував до брудного підземелля. Його туфлі блищали навіть у пилу, а на пальці виблискував масивний перстень.

— Ми за крок до відкриття! — Він нервово тупцював біля металевого диска. — Схема стара, але надійна. Легенда каже, що Вартові ховали тут скарбницю Ордену. Алмаз «Око Поділля». Ви уявляєте, скільки він коштує? Ми купимо пів області! А ти скиглиш про горло!

— Аркадію Петровичу, — подав голос охоронець. — Ми вже три свердла зламали. Цей метал... він не береться. Ні алмазним напиленням, нічим. Це якийсь сплав інопланетний.

— То беріть автоген! — верещав Аркадій. — Ріжте петлі! Мені байдуже, як ви це відкриєте! Я хочу цей камінь сьогодні!

Я відчув, як пластина в кишені завібрувала так сильно, що аж затряслися руки. Механізм відчував загрозу. Вони намагалися зламати його грубою силою, як варвари.

— Чуєш? — Настя штовхнула мене ліктем. — Вони шукають алмаз.

— Вони ідіоти, — прошепотів я. — Це не сейф. Це механізм стабілізації. Якщо вони почнуть різати його автогеном...

— То що буде?

— То, можливо, Ратуша складеться як картковий будинок прямо нам на голови. Або все місто з’їде в каньйон.

Раптом внизу залунав різкий звук. Взззз! Здоровань-лицар увімкнув болгарку. Іскри бризнули фонтаном, освітлюючи зловісні тіні гігантських шестерень.