Розділ 8. Операція «Троянський кінь».

— Тобі не здається, що ми занадто голосно дихаємо? — прошепотіла Настя.

Ми прокрадалися вздовж стіни костелу, намагаючись триматися в тіні. Ратуша височіла попереду, посеред площі, як чорний айсберг у морі бруківки.

— Це ти голосно дихаєш, бо намагаєшся знімати сторіз на ходу, — буркнув я, озираючись. — Сховай телефон. Світло екрана видно за кілометр.

— Я зменшила яскравість! — обурилася вона пошепки, але телефон таки сховала. — І взагалі, ми йдемо не туди. Головний вхід освітлений прожекторами. Там камери.

— А я і не збираюся йти через головний вхід, — я дістав з кишені пластину.

Тепер, коли ми наблизилися до Ратуші, вона поводилася інакше. Вона не просто грілася. Вона тягнула. Відчуття було таке, ніби я тримав у руці потужний магніт, який хотів возз’єднатися зі своїм «плюсом» десь у товщі стін.

— Карта показувала не на двері, — пояснив я, звіряючись із візуальною пам’яттю. — Лінія на схемі впиралася в глуху стіну з північного боку. Там, де пожежна драбина і сміттєві баки.

— Фу, як неестетично, — скривилася Настя. — Я думала, ми відкриємо масивну браму магічним заклинанням.

— Ми відкриємо її інженерним розрахунком. Це крутіше.

Ми обійшли будівлю. Північна стіна Ратуші дійсно виглядала найменш привабливо. Тут було темно, пахло сирістю і старим каменем. У кутку, біля чорного входу для персоналу, на пластиковому стільці сидів охоронець. Ну, як «сидів». Він розтікся по стільцю, як желе. На голові в нього були величезні навушники, а на колінах світився планшет, де йшла якась нескінченна битва орків з ельфами. Він був настільки заглиблений у гру, що ми могли б проїхати повз нього на танку, і він би помітив це тільки тоді, коли танк переїхав би вай-фай роутер.

— Операція «Спляча красуня», — хмикнула Настя. — Мені кинути в нього камінцем, щоб відволікти?

— Ні! — я схопив її за руку. — Ти що, мультики передивилася? Якщо він прокинеться, він натисне тривожну кнопку. Нам треба пройти тихо.

Ми повзли (буквально, навпочіпки) вздовж фундаменту. Охоронець голосно зітхнув, коли його ельфа, мабуть, убили, і потягнувся за термосом. Ми завмерли, зливаючись із тінню від сміттєвого контейнера. Серце у мене калатало так, що віддавало у вухах. Коли він знову втупився в екран, ми зробили останній ривок і опинилися в «мертвій зоні»: за рогом, біля самої стіни, яку вказувала карта.

— Ну і? — прошепотіла Настя, розглядаючи глуху кладку. — Стіна як стіна. Каміння, мох, павутина. Де вхід? Сказати «Сім-сім, відкрийся»?

— Стривай.

Я підніс пластину до стіни. Рука тремтіла. Метал у моїй долоні раптом став гарячим, але не пік. Він почав вібрувати з такою частотою, що в мене заніміли пальці. Звук був на межі чутності: тонкий, високий писк, схожий на роботу ультразвукового відлякувача собак.

— Ти чуєш? — запитав я.

— Я нічого не чую, але в мене зуби ниють, — скривилася Настя.

Я водив пластиною вздовж каменів, як металошукачем. Сантиметр за сантиметром. Нічого. Може, я помилився? Може, карта була просто жартом старого гравера? І тут пластину різко смикнуло вправо. Я ледь втримав її. Вона «прилипла» до одного конкретного каменя: великого, грубо обтесаного вапнякового блоку, який нічим не відрізнявся від інших. Клац. Звук був сухий і механічний. Це не була магія. Це спрацювала клямка.

— Дивись... — видихнув я.

Камінь під пластиною не посунувся. Натомість, уся секція стіни – масивна брила висотою в мій зріст – безшумно подалася вперед на кілька міліметрів, а потім плавно, від’їхала вбік і всередину. Відкрився темний отвір. Звідти війнуло не затхлим підвалом, як я очікував. Звідти війнуло свіжістю. Холодним, колючим запахом озону, який буває в повітрі після сильної грози, і дивним, технічним запахом машинного мастила.

— Ого... — тільки й змогла сказати Настя. Вона навіть забула дістати телефон. — Це що, ліфт?

— Ні. Це сервісний вхід, — я посвітив ліхтариком усередину.

Промінь вихопив вузькі гвинтові сходи, що йшли не вгору, в башту, а вниз, під землю. Сходинки були не кам’яні, а металеві, вкриті іржею, але на вигляд міцні. Стіни тунелю були ідеально рівними, викладеними цеглою, яка блищала від вологи.

— Інженери оборони... — пробурмотів я, згадуючи слова тата. — Вони побудували це не для туристів.

— Ми туди підемо? — голос Насті трохи дрижав, але вона вже зробила крок уперед. — Там темно, як у шлунку кита.

— У тебе є ліхтарик на телефоні. І павербанк, — нагадав я. — Ти ж хотіла контент для обраних? Ось він. Ексклюзив. «Таємні підземелля, яких немає на карті».

Настя глибоко вдихнула, поправила своє фіолетове волосся і увімкнула камеру.

— Привіт, друзі, — прошепотіла вона у мікрофон, і її голос одразу змінився, ставши впевненим і «блогерським». — Ми зараз знаходимося на порозі найбільшого відкриття в історії Поділля. Якщо я не вийду на зв’язок через годину... вважайте мене героїнею.

— Пішли вже, героїне, — я штовхнув її легенько в плече і ступив першим на залізні сходи.

Як тільки ми обоє зайшли всередину, за нашими спинами пролунав той самий механічний звук. Секція стіни здригнулася і почала повільно зачинятися.