Розділ 7. Реквізит із «Аліекспресу».

Тиша, що запала у провулку після зникнення «привида», була навіть страшнішою за його виття. Десь далеко стихала поліцейська сирена. Я стояв над «страшним мечем», який ще хвилину тому обіцяв порубати нас на салат, і відчував себе ідіотом. Повним, закінченим ідіотом.

— Він кинув зброю... — прошепотіла Настя, визираючи з-за мого плеча. Вона досі тримала телефон як щит, хоча стрім, здається, відвалився через поганий інтернет. — Це ж історична знахідка! Артефакт темних віків!

— Ага, — я нахилився і підняв «артефакт».

Він був підозріло легким. Я очікував відчути холодну сталь, вагу історії, запах крові... Натомість я відчув теплий, дешевий пластик. Руків’я було обмотане чорною ізоляційною стрічкою, яка вже почала відклеюватися від спеки.

— Дивись, — я натиснув маленьку кнопку, сховану там, де мала бути гарда.

Меч не засяяв магічним вогнем. Він блимнув жалюгідними китайськими світлодіодами: червоним, синім, зеленим. Як новорічна ялинка в економ-режимі.

— О боги... — простогнала Настя, опускаючи камеру. — Це що, RGB-підсвітка?

— Саме так. І дивись сюди, — я посвітив екраном смартфона на лезо. — Тут гравіювання.

На сірому пластику, що імітував потертий метал, виднівся штрих-код і напис білою фарбою: «Квест-кімната «Підземелля Дракона». Інв. № 45. Не виносити за межі локації». А трохи нижче, дрібним шрифтом, горде: Made in China.

— Тобто... — Настя виглядала так, ніби їй щойно сказали, що Санта-Клаус не просто не існує, а ще й працює бухгалтером у податковій. — Тобто це все було постановою?

— Дешевою постановою, — кивнув я, відчуваючи дивну суміш полегшення і роздратування. — Димова машина, динамік з Bluetooth під плащем і оцей шматок пластику. Нас просто лякали. Як дітей у таборі страшилками про Чорну Руку.

— Але навіщо? — Настя пнула ногою бруківку. — Я ледь не померла від страху! У мене пульс сто двадцять! Мої підписники чекали на паранормальне, а я їм що покажу? Огляд китайських іграшок?

— Ходімо звідси, — я схопив її за рукав худі. — Поки наш «актор» не повернувся за своїм реквізитом. Або поки поліція не вирішила перевірити, хто тут світить ліхтариками.

Ми швидко вийшли з провулка на більш освітлену вулицю. Адреналін відступав, і на його місце приходила втома і голод. Ноги гули, наче ми пробігли марафон.

— Кава, — твердо сказала Настя. — Мені терміново треба кава і цукор. Інакше я впаду в кому прямо тут.

Єдиним місцем, яке працювало о такій порі в старому місті, була маленька цілодобова кав’ярня біля Ратуші. Всередині пахло корицею, смаженими зернами і спокоєм — тим особливим нічним затишком, який буває тільки на заправках і вокзалах. Ми впали на м’який диван у кутку, подалі від вікна. Бариста, сонний хлопець з дредами, навіть не здивувався нашому вигляду: замурзані, перелякані підлітки о першій ночі в Кам’янці, мабуть, були нормою.

— Два великих какао і чізкейк. Два чізкейки, — скомандувала Настя, вже підключаючись до місцевого вай-фаю.

Я виклав на стіл пластиковий меч і свою знахідку – металеву пластину. Контраст був разючим. Один предмет був грубою підробкою під старовину, інший – справжнім шматком невідомої історії. Пластина лежала тихо. Жодного світіння, жодної вібрації. Просто шматок іржавого заліза поруч із цукорницею.

— Отже, давай підсумуємо, — я відсьорбнув гаряче какао, відчуваючи, як тепло розливається по тілу. — Хтось дуже не хоче, щоб ми тинялися біля Ратуші.

— І цей «хтось» має доступ до театрального реквізиту і не має совісті, — додала Настя, люто друкуючи щось у телефоні. — Я гуглю цей «Квест-кімната «Підземелля Дракона»». Вони закрилися пів року тому. Банкрутство.

— Значить, хтось викупив їхній мотлох, — я постукав пальцем по столу. — Слухай, Настю, це вже не жарти. Це не привиди. Це реальні люди. Може, це якісь... не знаю, контрабандисти? Або нелегальне казино в підвалах? Нам треба йти в поліцію.

Настя завмерла з виделкою біля рота.

— В поліцію? Ти серйозно? І що ми їм скажемо? «Дядьку поліцейський, нас налякав аніматор з Аліекспресу, а ще у нас є іржава залізяка, яка вміє зламувати вай-фай»?

— Ну... так, звучить тупо, — визнав я.

— Нас засміють. Або ще гірше, зателефонують батькам. Ти хочеш, щоб твої професори-археологи забрали тебе додому? А моя мама... вона ж забере в мене телефон і відправить у село полоти бур’яни до кінця літа! Ні, Олесю. Жодних копів. Ми самі розберемося.

— Ми? — я скептично підняв брову. — Ти і я? Команда мрії. 

— У нас є дещо краще, — вона кивнула на пластину. — У нас є ключ. Ти сам бачив карту. Всі лінії ведуть до Ратуші. Привид з’явився саме тоді, коли ми йшли туди. Це ж очевидно! Вони охороняють вхід.

Раптом у моїй кишені, куди я вже встиг заховати пластину, щось ворухнулося.

Це була не та агресивна, колюча вібрація, як тоді, коли на екрані з’явився таймер. Це було схоже на м’яке, ритмічне муркотіння кота. Тр-р-р... Тр-р-р...

— Вона знову активна? — запитала Настя пошепки, помітивши мій погляд.

— Так, але... по-іншому. Вона не пече. Вона ніби... кличе?