Розділ 6. Привид чи вистава.

Нічний Кам’янець-Подільський був схожий на декорацію до готичного фільму, з якої звільнили всіх освітлювачів.Як тільки ми підійшли до площі Польський ринок, сталося щось дивне. Ліхтарі, які хвилину тому кидали жовті кола світла на бруківку, почали гаснути. Не всі одразу, а по черзі, наче хтось невидимий біг по дротах і клацав рубильниками.

Клац. Клац. Клац. Через хвилину площа потонула у густій, липкій темряві. Ратуша, що височіла попереду, перетворилася на чорний обеліск на фоні трохи світлішого неба.

— Атмосферненько, — прошепотіла Настя, міцніше стискаючи свою селфі-палицю. Вона не дотримала слова і вже запустила трансляцію, хоч зв’язок тут був кепський. — Народ, ми зараз біля центру паранормальної активності. ЕМ-поле зашкалює. Тут реально темно, як у…

Раптом із бічного провулка поповз туман. Він був неприродно густим і білим. Він стелився по землі рівним шаром, не піднімаючись вище колін.

— Це воно… — видихнула Настя. — Ектоплазма! Олесю, ти це бачиш?

Я мовчав. Мене цікавила не «ектоплазма», а те, що мої легені несподівано наповнилися солодкуватим, нудотним присмаком. Пахло не цвинтарем і не сирістю. Пахло, як у вейп-шопі або на шкільній дискотеці, коли фізрук вмикав дим-машину.

— Пахне горілим цукром і гліцерином, — пробурмотів я, натягуючи капюшон.

І тут пролунав звук. Це був гучний, ритмічний цокіт копит. Він відбивався від кам’яних стін будинків, створюючи шалене відлуння. А за ним: протяжне, моторошне виття, від якого волосся на потилиці стало дибки. З туману виринула фігура. Це був велетень у лицарських латах. Шолома не було, замість голови клубочився чорний дим, в якому горіли два яскраво-зелені вогники. У руці він тримав величезний іржавий меч, який скреготів об бруківку, викрешуючи іскри.

— Мама мія… — Настя вчепилася мені в лікоть так, що, мабуть, лишила синці. — Це Дух Обезголовленого Коменданта! Я читала про нього!

Лицар заревів (звук був такий гучний, що у мене заклало вуха, ніби працювала потужна колонка) і рушив на нас.

— Біжимо! — крикнув я, розвертаючи заціпенілу Настю.

Ми рвонули назад, до сувенірних яток. Лицар сунув слідом, гримлячи залізом. Мій страх був справжнім, адреналін бив у скроні, але мозок «сина істориків» чомусь фіксував дивні деталі, які зовсім не вписувалися в містичну картину. Ми пробігали повз стару чавунну урну для сміття. Я озирнувся на бігу. Справжній привид, за логікою всіх легенд і законів фізики, мав би пройти крізь неї. Або пролетіти над нею. Але цей «Дух Коменданта» зробив різкий крок убік, незграбно оминув смітник, щоб не вдаритися гомілкою, і тільки потім знову набрав швидкість.

— Стій! — я на секунду пригальмував.

— Ти здурів? Біжи! Він нас порубає! — Настя тягнула мене вперед.

— Настю, він обійшов урну! — крикнув я їй у спину. — Він матеріальний! І я бачу дріт, що тягнеться від меча до його рукавиці!

Але Настя мене не чула. Вона була в режимі паніки. Ми влетіли у вузький прохід між Ратушею і старим колодязем. І тут ми зрозуміли помилку. Попереду були зачинені ґрати. Тупик. Лицар наближався, заповнюючи собою весь прохід. Його зелені очі сліпили. Він підняв меч і видав звук зловісного реготу з ефектом «ділей».

— Залиште те, що вам не належить… — прохрипів голос.

Настя затулила мене собою, виставивши вперед телефон як хрест проти вампіра.

— Я в ефірі! Тебе бачать тисячі людей! Відвали!

Лицар зробив крок, заносячи меч для удару скоріш за все, щоб налякати, вдаривши по стіні поруч. Але він не встиг. Раптом ніч розірвало яскраве синьо-червоне миготіння. Вулицею пронеслася патрульна машина поліції з увімкненою сиреною. Промінь поліцейського прожектора ковзнув по стінах, розрізаючи театральний туман.

— Ей, там, у провулку! Стояти! — гаркнули в мегафон.

Ефект був миттєвим.

«Страшний привид» смикнувся, як підліток, якого спіймали за курінням. Він кинув свій «важкий» меч (який брязнул об асфальт підозріло глухо, як пластик), підібрав поли плаща і з неймовірною прудкістю рвонув у протилежний бік, перестрибнувши через невисокий парканчик. Звук ляскоту копит чомусь припинився миттєво, хоча привид продовжував бігти.

— Ти це бачила? — я перевів подих, сповзаючи по стіні.

Настя опустила телефон. Її руки тремтіли.

— Він зник… Його злякала сирена. Це, мабуть, частоти! Поліцейська хвиля руйнує ектоплазму!

— Ага, — кивнув я, дивлячись на «меч», який так і валявся на бруківці. — Або ж привиди бояться складання протоколу про адміністративне правопорушення.

Поліцейська машина, не помітивши нас у тіні, проїхала далі. Ми лишилися самі. Але тепер я точно знав: нас хочуть не вбити. Нас хочуть залякати. І роблять це дуже дешево.