Розділ 5. Бункер блогерки.

Якщо пекло для перфекціоніста існує, то воно виглядає як кімната Насті. Ми залетіли всередину, і вона одразу ж зачинила двері на три замки і ланцюжок.

— Ласкаво просимо в командний центр! — видихнула вона, скидаючи черевики кудись у куток, де вже лежала гора одягу.

Кімната нагадувала вибух на фабриці магічного реквізиту. Стіни були завішані неоновими гірляндами, ловцями снів та постерами з інопланетянами. Посеред цього хаосу, як вівтар, стояв величезний стіл з двома моніторами, мікрофоном на штативі та професійною кольоровою лампою-кільцем.

— Сідай, де знайдеш місце, — кинула вона, вмикаючи комп’ютер.

Я обережно посунув стос журналів «Таємниці Всесвіту» і присів на краєчок ліжка. В кишені знову завібрувало. Я дістав пластину. Тепер, у напівтемряві кімнати, гравіювання світилося чітким блакитним світлом.

— Клади під лампу! — скомандувала Настя, вже клацаючи мишкою. — Я прожену фото через базу символів. У мене підписка на архів масонів є.

Я поклав метал на стіл. Під світлом кільцевої лампи візерунки стали чіткішими.

— Слухай, залиш своїх масонів, — сказав я, витягуючи свій смартфон. — Тут треба джерело понадійніше.

— Вікіпедія? — пхикнула вона.

— Тато.

Я набрав відеовиклик у месенджері. Гудки йшли довго. Нарешті на екрані з’явилося засмагле обличчя батька. На голові у нього була панама, а за спиною свистів вітер і хтось кричав арабською.

— Олесю! Привіт, синку! — тато перекрикував шум. — Ми саме відкрили вентиляційну шахту! Ти не уявляєш, який там запах! Три тисячі років!

— Привіт, тату. Радий за ваш запах. Слухай, у мене термінове питання.

— Гроші на карту скинув зранку!

— Та ні, — я підсунув камеру ближче до пластини, намагаючись не показувати Настю і її специфічний інтер’єр. — Я тут у бабусі в бібліотеці знайшов малюнок. Що це за герб? Пісочний годинник, перекреслений циркулем, а зверху – око?

Тато на екрані примружився.

— Ого! Де ти це відкопав? Це ж «Цех Тіньових Вартових». Рідкісна штука.

— Хто такі?

— Це не просто годинникарі, Олесю. У 17 столітті вони були інженерами оборони, — тато поправив окуляри, явно переключаючись у режим лектора. — Вони будували секретні механізми у фортецях. Пастки, приховані ходи, гідравлічні системи. Їх емблема означала: «Час працює на захист». Слухай, а звідки у тебе такий чіткий малюнок?

— Та так, перемалював. Дякую, тату, біжи до своєї шахти!

Я вимкнув зв’язок.

— «Інженери оборони», — повторила Настя, стукаючи пальцями по клавіатурі. — Значить, це не просто карта скарбів. Це схема якоїсь механічної штуковини.

Вона відкрила на одному моніторі сучасну Google-мапу Кам’янця, а на другому був скан старовинної карти, який знайшла в мережі.

— Дивись, я накладаю шар на шар... — бурмотіла вона, регулюючи прозорість зображення. — Сучасні вулиці криві, а ось старі мури майже не змінилися.

— Спробуй накласти візерунок з пластини, — підказав я, водячи пальцем по її монітору. — Бачиш ці лінії? Це не просто краса. Це вулиці.

Настя зробила знімок пластини, закинула в фотошоп і наклала його поверх карти міста. Ми обоє завмерли. Лінії гравіювання ідеально лягли на сітку вулиць старого міста. Тільки одна лінія була зайвою. Вона була жирнішою за інші і вела від Замкового мосту прямо в центр, де всі лінії сходилися в одну точку.

— Ратуша, — видихнув я. — Центр керування містом.

— «Будинок польського магістрату», — прочитала Настя з вікіпедії. — Там же музеї, підземелля, камера тортур для туристів…

— І, схоже, головний рубильник того механізму, про який казав тато, — закінчив я думку. — Ця пластина це ключ запуску.

— Офігенно! — вигукнула Настя, хапаючи телефон. — Це просто розрив! Друзі, ви зараз впадете! Ми з моїм новим знайомим розгадали код да Вінчі по-подільськи! Зараз ми йдемо в Ратушу…

Я вихопив телефон з її рук раніше, ніж вона встигла натиснути «Опублікувати».

— Ти що, хвора? — зашипів я. — Який сторіз?

— Віддай! Це мій контент! — вона кинулася на мене, намагаючись відібрати гаджет. — У мене охоплення впадуть!

— Тобі «охвати» важливіші за життя? — я відступив назад, тримаючи телефон над головою. — Ти забула того мужика зі шрамом? У нього була гарнітура. Він профі. Ти думаєш, він не моніторить соцмережі за геолокацією? Тільки ти це викладеш і він буде біля твого під’їзду через три хвилини!

Настя зупинилася. Її руки опустилися. Вона глянула на монітор, де карта вказувала на Ратушу, потім на вікно, зашторене щільними фіранками.

— Ти думаєш, він... кібер-сталкер?

— Я думаю, що ми знайшли те, чого не мали знаходити. І якщо ти хочеш стати зіркою, то краще будь живою зіркою. Ніяких ефірів. Ми йдемо туди самі. Вночі.

Настя закусила губу, вагаючись між лайками і інстинктом самозбереження. Потім в її очах спалахнув інший вогник – авантюрний.

— Вночі в Ратуші? — перепитала вона. — Це навіть краще. Зніму це для закритого каналу. Тільки для «обраних».

— Настя!

— Та жартую я, зануда. Йдемо збирати рюкзаки. Тобі ліхтарик потрібен чи будеш своєю пластиною світити? Вона, до речі, знову блимає.

Я глянув на стіл. Артефакт справді почав пульсувати швидше, ніби відчував, що ми знайшли відповідь на карті. Або просто підганяв нас, відраховуючи час до чогось невідворотного.