Розділ 4. Паркур над прірвою.

Чоловік у шкіряній куртці насувався на нас, як асфальтоукладальник. Він не біг, не кричав, а просто скорочував дистанцію широкими, впевненими кроками. Його погляд сканував мене, наче рентген і конкретно ту кишеню, де лежала металева пластина.

— Тікаймо! — верескнула Настя. — Це сталкер! Маніяк!

— Стій! — гаркнув я, хапаючи її за рукав худі. — Куди?

Але чоловік уже був занадто близько. Він підняв руку, але не загрозливо, а якимось дивним, заспокійливим жестом, ніби зупиняв машину на дорозі.

— Громадяни, зупиніться! — його голос був хрипким, але спокійним. — Необхідно провести перевірку об'єкта підвищеної небезпеки. Прошу без різких рухів.

— Якої ще перевірки?! — вигукнув я, задкуючи.

— Він з уряду! — очі Насті стали як два блюдця. — Або з секти! Зрізаємо через двори, швидко! Я знаю дорогу!

Вона рвонула ліворуч, у вузьку щілину між сувенірною лавкою та стіною старої ратуші. Я кинувся за нею, чуючи за спиною важкий тупіт армійських черевиків переслідувача.

— Неповнолітні, стій! Повторюю, це питання нацбезпеки! — кричав «маніяк», але його лексика чомусь нагадувала мені не бандита, а нашого вчителя ДПЮ, коли ми прогулювали шикування.

Ми вискочили на задвірки польського кварталу. Тут туристичний глянець закінчувався. Під ногами хрустіло сміття, пахло котами і вогкою штукатуркою. Будинки тут стояли на самому краю каньйону, їхні дерев’яні галереї-балкони нависали над проваллям, як гнізда ластівок.

— Туди! — Настя махнула рукою на напіврозвалений паркан.

— Ти знущаєшся? Там прірва! — я глянув вниз. Десь далеко внизу, метрів за сорок, текла річка.

— Там сходи до Нижньої Брами, гальмо! — вона спритно перескочила через дошки, ледь не впустивши свій дорогоцінний детектор аномалій.

Я перелазив слідом, коли почув звук. Не кроки. Електронний піск. Я озирнувся. Чоловік зі шрамом зупинився біля входу у двір. Він притиснув пальцем вухо. Я чітко побачив чорну краплю навушника-гарнітури.

— «Центр», об'єкти рухаються у квадрат Б-4. Візуальний контакт встановлено. Прошу перекрити вихід на Старобульварну. Як зрозуміли? Прийом, — чітко, по-військовому проговорив він у комір куртки.

Я мало не впав з паркану. Бандити не кажуть «квадрат Б-4». І точно не просять «Центр» щось перекривати. Хто ж він, такий?

— Олесю, рухай ногами! — зашипіла Настя знизу.

Ми побігли хиткими дерев’яними сходами, що вели вздовж скелі. Дошки під ногами прогиналися і скрипіли так жалібно, що кожен крок міг стати останнім. Раптом Настя оступилася. Її масивний черевик на платформі з’їхав по слизькому моху.

— А-а-а!

Вона почала падати набік, туди, де поручнів давно не було. Прямо у порожнечу. Я був занадто далеко. Я тільки й встиг, що витягнути руку, розуміючи,що не встигаю. І в цей момент чиясь сильна рука схопила Настю за капюшон худі, різко смикнувши назад, на безпечну ділянку сходів. Це був він. Чоловік зі шрамом.

— Обережно, громадянко! Куди ви претеся без страховки? — прогримів він.

Настя верескнула і, замість подяки, пирснула йому в обличчя з балончика.

— Ах ти ж!.. — чоловік зашипів, затуляючи очі ліктем. Це дало нам фору в кілька секунд.

— Біжимо! — я схопив задихану Настю і потягнув далі вниз.

Ми пірнули у низькі арочні двері підвалу якоїсь кав’ярні, завалені старими ящиками з-під кока-коли. Всередині було темно, прохолодно і тихо. Тільки десь капала вода. Я притиснувся спиною до холодної кам’яної кладки, намагаючись не дихати так гучно. Серце лупило об ребра, як відбійний молоток. Пластина в кишені пекла стегно, наче розпечена сковорідка. Вона пульсувала в ритм моєму пульсу. Настя впала на мішок з картоплею, тремтячими руками намагаючись увімкнути камеру на телефоні.

— Ти... ти бачив? Він мене схопив! Хотів викрасти! Це точно інопланетний гібрид! — прошепотіла вона, хоча голос її тремтів від жаху.

— Він тебе врятував, дурепо, — прошипів я, визираючи у вузьке віконце під стелею, що виходило на рівень тротуару. — Він не дав тобі злетіти в каньйон.

Повз вікно пройшли важкі черевики. Зупинилися. Я завмер. Крізь брудне скло я бачив обличчя нашого переслідувача. Очі у нього були червоні від газу, по щоці зі шрамом текла сльоза. Але на його обличчі не було люті.Він дістав із кишені якийсь складний прилад, схожий на старий мобільний з антеною. Стрілка на приладі зашкалювала. Він з тривогою подивився на показники, потім на небо, яке, незважаючи на прогнози синоптиків, почало затягувати дивними, неприродно чорними хмарами. Він не виглядав як мисливець, що втратив здобич. Він виглядав як сапер, якому щойно повідомили, що він стоїть на міні, а часу – нуль хвилин, нуль секунд.

— Об’єкт втрачено, — почув я приглушений голос крізь скло. — Рівень ефірного збурення критичний. Вони не розуміють, що носять у кишені. Якщо вони активують Це до заходу сонця... місту кінець. Відбій.

Він сховав прилад і швидким кроком пішов геть. Я сповз по стіні на підлогу.

— Настю, — покликав я тихо. — Вимикай свій стрім. Здається, ми влипли у щось набагато гірше, ніж маніяки чи сектанти.