Розділ 3. Мисливиця за лайками.

Я втік з будинку швидше, ніж бабуся встигла помітити відсутність «фамільної цінності». Шматки розбитої вази я, як злочинець-рецидивіст, загорнув у стару газету і запхав на саме дно сміттєвого відра на вулиці. Металеву пластину довелося забрати. Вона лежала у кишені моїх джинсів і відтягувала тканину, наче цегла. Холодна, важка і… жива? Ні, це маячня. Після «синхронізації» телефон просто вимкнувся і перезавантажився. Звичайна глючна техніка.

Завдання було просте: знайти ломбард або якусь антикварну лавку. Спитати, що це за штуковина, і чи коштує вона достатньо, щоб купити таку саму вазу, поки бабуся не піднялася на горище. Центр старого міста був забитий туристами. Вони фотографувалися біля кожного каменя, їли морозиво і слухали гідів, які мололи нісенітниці про відьом і скарби.

— «Турецький мінарет, увінчаний статуєю Богородиці це єдиний у світі…» — донеслося з гучномовця екскурсовода.

Бла-бла-бла. Я пришвидшив ходу, завертаючи у вузький провулок, де, за даними Google Maps, мав бути магазин «Старожитності Поділля». Але провулок був не порожнім. Посеред бруківки, перекриваючи мені шлях, стояла дівчина. Вона виглядала як яскрава пляма на сірому тлі старовинних стін. Фіолетове каре, безрозмірне худі з написом «AREA 51» і величезні черевики на платформі. У руках вона тримала селфі-палицю з телефоном і ще якийсь дивний прилад, схожий на пульт від телевізора з антеною.

Вона щось натхненно говорила в камеру, активно жестикулюючи вільною рукою.

— Я просто пройду, — буркнув я, намагаючись обійти її попід стіною.

Дівчина різко розвернулася.

— Стій! Ти мені рівень ЕМ-поля збиваєш! — вигукнула вона.

— Чого? — я зупинився.

Вона зиркнула на свій «пульт». Стрілка на ньому скакала як скажена, б’ючись об обмежувач.

— Ти бачиш це? — вона тицьнула мені прилад під ніс. — Тут була «тиша» триста років, а тільки ти зайшов у кадр і датчик збожеволів. Ти що, батарейками обвішаний?

— Слухай, дай пройти. Я поспішаю, — я спробував прошмигнути повз.

Але дівчина не відступала. Вона перевела камеру смартфона прямо на мене.

— Друзі, у нас тут непередбачений контент! Цей хлопець, схоже, фонить як реактор! Привіт, як тебе звати? Ти місцевий? — вона говорила швидко, професійним тоном блогера, який звик заповнювати ефір будь-чим.

— Прибери камеру, — гаркнув я, затуляючи обличчя рукою. — Я не давав дозволу на зйомку. Закон України, стаття 307 ЦК, чула про таке?

— Ого, який серйозний! Юрист? — вона хихикнула, але камеру трохи опустила. — Я Настя. Веду блог «Містика Поділля». А ти хто такий, що на тебе реагує мій детектор аномалій?

В кишені знову завібрувало. Пластина. Вона нагрівалася. Ще хвилину тому вона була льодяною, а тепер пекла стегно крізь джинс. Я мимоволі схопився за кишеню. Настя помітила цей рух.

— Що у тебе там?

— Не твоя справа.

— У тебе там артефакт, так? — її очі округлилися. Вона вимкнула стрім, підійшла ближче і заговорила пошепки, змовницьки. — Ти чорний копач? Знайшов щось на розкопках?

— Який я тобі копач? До бабусі приїхав! — я не витримав і витягнув пластину, просто щоб вона відчепилася. — Ось. Шматок брухту. Хотів дізнатися, скільки за нього дадуть, щоб вазу відкупити.

Настя вихопила поглядом предмет у моїй руці. Її жартівливий тон зник миттєво. Вона зблідла, наскільки це було можливо під шаром тонального крему.

— Не може бути… — прошепотіла вона. — Покажи ближче. Тільки не рухай!

Вона навела камеру, зробила макрознімок, і одразу почала щось шукати в телефоні.

— Що не так? Це ж просто залізяка, — я вже почав нервувати.

— Ти сліпий? Дивись на візерунок, — вона тицьнула мені свій екран.

Там було відкрите старе, зернисте фото з якогось архівного сайту. Це була гравюра, на якій зображувалася брама замку. А над брамою був герб. Складний, геометричний. Та частина візерунка, що була на моїй пластині, ідеально співпадала з лівим кутом герба на картинці.

— Це герб Ордену, який зник триста років тому, під час турецької навали, — Настя підняла на мене очі. — Легенда каже, що вони розбили ключ від своєї скарбниці на три частини, щоб ніхто не відкрив «сховок». Цього герба немає в підручниках. Я про нього тільки в блозі «Вартові тіней» читала, але той блогер зник рік тому.

Я пирхнув:

— Слухай, ти серйозно? Ордени, скарби… Передивилася фентезі? Це, мабуть, сувенір з Андріївського узвозу.

— Ага, сувенір, від якого вирубується електроніка? — вона кивнула на ліхтар над нашою головою.

Я підняв голову. Вуличний ліхтар, хоча був ясний день, раптом почав тріщати. Скляна колба почорніла, і з середини посипалися іскри. Настя відступила назад.

— Твій «сувенір» фонить, — сказала вона тихо. — І здається, це приваблює не тільки підписників.

Вона вказала на мій телефон. На чорному екрані знову засвітився текст. Тільки тепер там було не системне повідомлення. Це був таймер зворотного відліку.

11:59:45... 44... 43...