Розділ 2. Катастрофа на горищі.

Бабусина хата пахла м’ятою, сушеними яблуками і тим особливим запахом, який буває тільки в музеях або дуже старих бібліотеках. Пиллю і часом. Це був кам’янецький приватний сектор: товсті кам’яні стіни, які глушили не тільки звуки з вулиці, а й, здається, радіохвилі.

— Олесику, ти з дороги, мабуть, голодний? Я вареників наліпила, — бабуся, маленька й жвава жіночка, метушилася на кухні, витираючи руки об фартух.

— Дякую, ба, я пізніше, — я тупився в екран телефона.

Жодної поділки. Нуль. Хрестик над індикатором зв’язку. Це була трагедія. Батьки не просто відправили мене в заслання, вони відрізали мене від цивілізації. Кам’яні стіни півтора метра завтовшки працювали як бункер.

— Ба, а у тебе вай-фай є? — з надією запитав я.

Вона зупинилася, тримаючи миску з вишнями.

— Вай… що? А, оцей інтернет ваш? Та був майстер минулого року, казав, що тут кабель тягнути треба, стіни довбати… Навіщо мені ті дірки? У мене телевізор є. Там серіали показують.

Я ледь стримав зітхання. Ясно. Інфо-детокс примусового режиму. Я почав ходити кімнатою, піднявши телефон догори, як міношукач. Біля вікна з’явилася одна поділка «Е»(Edge). Це було навіть гірше, ніж нічого. Це як обіцянка, яку ніхто не збирається виконувати. Тікток навіть не вантажив заставку. Потрібно вище.

— Я піду розкладу речі нагорі? — крикнув я бабусі, вже прямуючи до вузьких дерев’яних сходів.

— Тільки обережно там, Олесю! Я на горищі сто років не прибирала, там павуки, мабуть, як коні!
Горище було ідеальним місцем для зйомок хоррору. Крізь щілини в даху пробивалися снопи сонячного світла, в яких танцювали міріади порошинок. Тут було спекотно і тихо. У кутках громадилися стоси старих журналів «Огоньок», якісь плетені кошики, поламаний стілець і купи мотлоху, накриті простирадлами.

Справжній рай для моїх батьків. Тато б уже тут пищав від радості, здуваючи пил з якогось іржавого праски. Я ж шукав тільки одне це сигнал 4G. Я пробирався вглиб, до слухового вікна під самісіньким гребенем даху. Телефон в руці нарешті показав заповітні «H+». Є контакт!

Я задоволено всміхнувся і зробив крок назад, щоб сісти на стару скриню. Це була помилка. Під ногою щось хруснуло мабуть, суха дошка. Я втратив рівновагу, махнув рукою, намагаючись за щось вхопитися, і зачепив плечем стару етажерку. Час сповільнився. Я бачив, як велика, пузата глиняна ваза, вкрита віковим пилом, повільно нахиляється. Вона здавалася неймовірно важкою на вигляд.Груба глина, криві ручки. Я кинувся її ловити, але телефон у руці завадив.

Б-ДЗІНЬ! 

Звук розбитої кераміки був надто гучним у цій тиші.

— Трясця! — видихнув я.

Ваза розлетілася на друзки. Я завмер, прислухаючись. Знизу не було чути кроків бабусі. Фух, пронесло. Треба швидко все прибрати, поки вона не піднялася. Я присів навпочіпки, збираючи черепки. Глина була товстою, темно-червоною. Дивно, але ваза мала подвійне дно. Стінки були пустотілі. І серед уламків лежало воно. Це не було золото чи коштовності, як у піратських фільмах. Це був шматок металу. Пластина розміром з долоню, неправильної форми, з рваними краями, ніби це був уламок чогось більшого. Вона була вкрита нальотом, схожим на іржу, але крізь нього пробивався тьмяний сріблястий блиск.

Я взяв пластину до рук. Вона була неприродно холодною. Надворі плюс тридцять, горище нагрілося як сауна, а метал крижаний, наче я дістав його з морозилки.

— Що за непотріб? — прошепотів я.

Я стер пальцем шар бруду. На поверхні проступили лінії. Гравіювання. Це була не просто картинка, а схема. Схоже на карту, але лінії перетиналися під дивними кутами, утворюючи геометричні візерунки. І напис. Дрібний, ледь помітний. Літери були знайомі, латиниця, але слова дивні.

«...VIGIL CUSTOS PETRA...»

Вартовий... каменя? Моєї убогої латини, яку тато змушував учити «для загального розвитку», вистачило лише на це.

— Тату, тобі б це сподобалося, — буркнув я, дістаючи телефон. — Давай, Гугл, скажи мені, скільки коштує цей антикваріат. Може, хоч на новий ноут вистачить.

Я навів камеру смартфона на пластину. Зображення на екрані стало чітким. Метал виблискував у промені сонця. І тут почалося. Екран смартфона замиготів. Картинка пішла брижами, як старий телевізор. Кольори інвертувалися: метал на екрані став яскраво-фіолетовим, а фон - кислотно-зеленим.

— Ей, ти чого? — я струснув телефон. Тільки не глюч, благаю, тобі ж пів року!

Телефон завібрував у руці. Не звичайна вібрація від повідомлення, а дрібний, противний свербіж. У камері, прямо посеред пластини, що лежала на підлозі, я побачив дещо, чого не бачив простим оком. На екрані гравіювання світилося.

Я прибрав телефон, звичайна іржава залізяка. Навів камеру знову, лінії пульсують блідо-блакитним світлом, яке ритмічно спалахує і гасне. Раз. Два. Раз. Два. Це виглядало так, ніби предмет надсилав сигнал. Або, що ще гірше... чекав на підключення.

Раптом на весь екран вискочило системне повідомлення: «ВИЯВЛЕНО НЕВІДОМИЙ ПРИСТРІЙ. РОЗПОЧАТИ СИНХРОНІЗАЦІЮ?»

— Яку ще синхронізацію? З каменюкою? — пальці тремтіли, але цікавість пересилила.

Я хотів натиснути «Відміна». Чесно хотів. Але в цей момент по підлозі горища пройшла така ж сама хвиля, як і тоді в автобусі. Будинок здригнувся. Мій палець сковзнув. Я натиснув «ОК».