Розділ 1. Заслання у «кам’яний мішок».

Кондиціонер у старій маршрутці здох ще десь під Хмельницьким. Тепер салон нагадував гігантську бляшанку, яку хтось забув на сонці. Піт тік по спині тоненькою цівкою, а навушники почали тиснути на вуха так, ніби моя голова раптом виросла на два розміри. Я зиркнув на екран смартфона. 14%. Чудово. Просто клас. Зарядка здохла, павербанк в рюкзаку на полиці, до якого не дістатися через величезну тітку з двома клетчатими сумками. У месенджер прилетіло повідомлення. Мама.

«Ми вже в готелі! Гіза  неймовірна. Тато каже, що цього сезону ми нарешті розкопаємо вхід до гробниці писаря. Не нудьгуй там у бабусі. Обіймаю!»

Я закотив очі так сильно, що аж заболіло. Не нудьгуй. Ага.

— Легко сказати, — пробурмотів я собі під ніс, скидаючи повідомлення, навіть не відкривши фото.

На фото, напевне, були піраміди. Пісок. Сонце. І мої щасливі батьки: професори Лавровські, видатні історики, мисливці за старовиною, які любили мертвих фараонів трохи більше, ніж власного сина. Мене ж вони «скинули» на інший кінець світу. Ну, майже. Кам’янець-Подільський. Місто-легенда, квітка на камені, туристична перлина... Для мене ж це був просто величезний кам’яний мішок.

— Молодий чоловіче, передайте за проїзд, — тицьнула мене в плече тітка з сумками.

Я механічно взяв купюру і передав водієві. Ненавиджу історію. Всі ці дати, битви, уламки глечиків, над якими труситься тато... Вони завжди забирали весь час. На мій чотирнадцятий день народження вони подарували мені енциклопедію «Зброя доби пізнього середньовіччя». Серйозно? Я просив новий графічний планшет. Але ні, нащо тобі планшет, Олесю, краще почитай про алебарди.

Автобус різко загальмував, і мене хитнуло вперед. Ми в’їжджали на міст. Я виглянув у вікно. Треба визнати, виглядало це масштабно, хоч я й намагався не вражатися. Величезний каньйон, на дні якого тонкою змійкою текла річка Смотрич, оточував старе місто. Височенні сірі скелі нависали над водою, а зверху, ніби зуби дракона, стирчали мури та башти. Стара фортеця.

У школі про неї розповідали щось нудне про турків, поляків і козаків. Для мене ж це було місце, де не ловить 4G. Раптом музика в моїх навушниках зникла. Замість важких басів Imagine Dragons з’явився білий шум. Такий гидкий, скрипучий звук, наче хтось дряпає виделкою по склу.

— Що за... — я зірвав навушники.

Але звук не зник. Тільки тепер він йшов не з телефону. Він йшов ззовні. Це був низький, вібруючий гул. Він наростав повільно, йдучи десь із глибини каньйону. Вода у напівпорожній пляшці в сусідки по кріслу затремтіла, вкриваючись дрібними брижами. Я озирнувся. Тітка з сумками жувала булку. Водій наспівував якийсь шансон. Дівчина попереду скролила тікток. Ніхто. Ніхто нічого не чув. Тільки я. Гул став гучнішим, перетворюючись на ритмічний стукіт. БУМ. БУМ. БУМ. Ніби велетенське серце, сховане під тонами бруківки і скель, раптом вирішило забитися знову.

Автобус виїхав на середину Замкового мосту: того самого, що з’єднував місто з фортецею. Кажуть, турки збудували його на місці ще давнішої римської кладки. В ту секунду, коли колеса торкнулися центру мосту, мене накрило. В очах потемніло. На мить, буквально на долю секунди мені здалося, що яскравий літній день зник. Замість сонця я побачив чорне небо і вогні. Багато вогнів смолоскипів унизу, в каньйоні. І почув крик. Страшний, протяжний крик тисячі голосів.

— Кінцева! Приїхали! — гаркнув водій, різко відчиняючи двері.

Марево зникло. Сонце знову сліпило очі. Спека вдарила в обличчя, як розпечена пательня. Люди почали метушитися, хапаючи речі. Я сидів нерухомо, вчепившись у рюкзак побілілими пальцями. Серце калатало десь у горлі. Що це в біса було? Тепловий удар? Я вивалився з маршрутки на гарячий асфальт, намагаючись вдихнути повітря. Ноги були ватними. Бабуся, мабуть, уже чекає. Треба йти. Це просто перевтома. Довга дорога, поганий кондиціонер. Я зробив крок, ступаючи на стару бруківку площі. І знову це відчув. Ледь помітний поштовх знизу. Прямо під підошвами кросівок. Земля під цим містом не просто дрижала. Вона дихала. І здається, їй дуже не подобалося, що я сюди приїхав.