Епілог

— Що будеш робити? — спитав Хаскі.

Тошиміне посміхнувся, звично закинув на плече запорошену, колись білу ганчірку і урочисто відповів:

— Поверну плащ.

— А-а-а-а, — байдуже простяг перший помічник. — Тоді добре. Але ти там швидше, бо ми з Тейте самі новачків виберемо, на свій смак.

— Збоченці, — пробурчав командир. — Знову якихось оригінальних особистостей візьмете, самі їм мізки вправлятимете. Я плащ сьогодні поверну!

— Так, я зрозумів, — обізвався Хаскі.

Здогадався, чи що?

***

— Може, він передумав? — спитала Рітке.

Збори командирів починали бути схожими на похорон. На тихий такий і сумний похорон.

— Він не передумав, — байдуже промовив Арай. — Тошиміне ніколи не порушує даного слова. Він поклявся, що через три роки поверне нам плащ командира, отже так і зробить. Навіть, якщо йому не хочеться віддавати цей плащ, він його віддасть.

— А може… — підвівся Матен.

— Переконувати його марно, — сказав Арай.

Він невідривно дивився на двері й чекав. Він не мав ілюзій. Про командира Тошіміне Айя Арай знав достатньо, щоб для ілюзій місця не залишилося.

Леноку хотілося його вдарити.

Два вперті віслюки. Що вчитель, що учень. І начхати їм, що Матену теж хочеться піти, і, нарешті, вирушити в свою експедицію, вивчати найближчу велику долину, в якій Феріне запропонувала почати будувати ще одне місто, років через двісті, якраз населення збільшиться. Вивчити долину варто було заздалегідь і якось убезпечити від навколишніх хижаків. І місце для центру намітити. Загалом справ на двісті років вистачить, ще й на наступну сотню може залишитися.

А командир Сірого Сектора взагалі не справляється з обов'язками і ніхто його поки що звідти не «пішов» із двох причин. Всім дуже цікаво, чи є межа його дурості і коли до нього дійде, що підлеглим чхати на його накази і слухаються вони, насправді, першого помічника. Загалом клоун клоуном.

Замінювати Араєве шеня було ніким. Точніше, можна було б замінити, але це лише додало б проблем.

А вони ось тут, командирське збіговисько, замість того, щоб змусити цуценя робити, як треба, стоять і чекають на його рішення. Причому всі добре знають, яким це рішення буде. Упертий гад, божественний нащадок. І не змусиш.

І погода наче знущається. Ясна, сонячна, але не гаряча. Радіє чомусь, мабуть.

Леноку дуже хотілося когось ударити. Або на когось накричати.

Кандидатуру Ленок так і не підібрав. У коридорі почулися кроки. Спочатку ледве чутні вони ставали все гучнішими і впевнено наближалися до дверей. Люди, котрі сумніваються у своєму рішенні, так не ходять. Переконувати його справді марно.

Та й кричати безглуздо.

Двері відчинилися безшумно, пропустили в тренувальний зал командира Жовтого Сектора і так само безшумно зачинилися.

Тошиміне криво посміхнувся, обвів високі збори глузливим поглядом, зірвав з плеча білий плащ командира, що чомусь нагадував своїм виглядом звичайну ганчірку, і шпурнув його Араю. Зелений командир плащ упіймав і одразу почав щось від нього віддирати ні на кого не звертаючи уваги.

— Обіцянка виконана, — голосно сказав Тошиміне.

— Підтверджую, — пропихкав Арай, тканина в його руках затріщала.

— Підтверджую, — неохоче озвався Ленок.

— Підтверджую, — підхопили решта командирів.

Тошимене ще раз усміхнувся, чемно схилив голову і розвернувся до виходу, маючи намір піти, наплювавши на все, що йому збиралися сказати. Втім, як завжди.

— Стій! — гаркнув Арай так, що Ленок, що стояв поруч, від несподіванки смикнувся. — Знак візьми, придурок.

Плащ він жбурнув на підлогу, а Тошиміне кинув щось маленьке, блискуче полірованою поверхнею.

— Знак, — сказав Ленок, спостерігаючи, як прокляте щеня Арая ховає в кишеню своєї обшарпаної куртки символ Жовтого Сектору. — Знак, — повторив він, коли двері за Тошиміне зачинилися і кроки затихли десь далеко. — Знак! — закричав він у обличчя Араю, прийшовши до якогось рішення. — Ти з самого початку знав, сволота!

— Ви всі знали, — безтурботно відповів приятель.

— Знали? — здивувався Льонок.

Рітке нервово захихотіла. Валентайн ошелешено оглядався. Половина із присутніх взагалі не зрозуміла, що щойно сталося. Довелося визнати, що не один командир Фіолетового Сектора тут нічого не розуміє і дивитись на Арая так, що той мав відчути себе ніяково.

Судячи з виразу обличчя, яке не змінилося ні на крапельку, не відчув.

— Він поклявся повернути плащ, — пояснив командир зелених. — Він не присягався відмовитися від звання командира. Можливо, він і сам спочатку цього не зрозумів, але не присягався. Він не ідіот, щоб відмовлятися від того, що йому подобається, тільки для того, щоб виконання дурної клятви стало більш видовищним. І, мабуть, підсвідомо підозрював, що воно може сподобатися.

Таєш голосно застогнав і висловився про те, як безсовісно з боку Арая не пояснити заздалегідь усіх нюансів обіцянок його щеняти. Ще він поцікавився, де цей хлопчисько навчився так вимовляти клятви, щоб їх можна було обійти, не обпаливши ні вусів, ні хвоста?

Арай, як завжди, знизав плечима, трохи подивився кудись крізь стіну і все ж таки зволив відповісти на це запитання.

— Тошиміне ніколи не полізе в пастку, якщо не бачить із неї виходу. Я це ще у школі помітив. Він завжди залишав собі шлях для відступу. Він розумний. Розумніший, ніж вам усім здається.

— Куди ще розумніший, — пробурчав Маттен. По-доброму пробурчав.

Напевно, він все-таки дозволить своїй дочці стати дружиною рудоволосого хлопця, що вміє, як ніхто, доводити бідолаху Матена до білого жару. А потім по Дому Сейтей носитимуться діти з коричневими очима, з котячою прозеленню, і тоді Матен точно складе з себе командирські повноваження. Йому доведеться рятувати свій будинок від навали людей лісу і він, нарешті, буде щасливим. І, зрештою, саме від цього щастя втече вивчати знайдену мисливцями долину.