розділ 5

— Іде. — Тошиміне легко скочив на ноги, змусивши свого задумливого помічника безглуздо поморгати.

Добре хоч не спитав, хто йде? Ото було б позорище.

Хаскі встав, постежив за тим, як командир, постоявши трохи з одухотвореним обличчям, оголив меч і неквапом пішов у центр печери. Знизавши плечима, помічник наслідував його приклад.

— Готовий? — спитав Тошиміне, не повертаючись.

Хаскі хмикнув.

Яка різниця? Навіть якщо не готовий, бігти і ховатися він не став би. Подумаєш, недодемон, який любить перетворювати своїх послідовників на заморожені іграшки. Дурниці. Демони, звичайно, більше люблять вогонь, але людська складова могла бути як володарем стихії води, так і повітря, або того й іншого разом.

— Нічому не дивуйся! — наказав командир. — Він спершу на нас собачок спустив. Тих, яких не встиг до Феріне та Тейте відправити.

Хаскі прислухався і знову почув вібрацію каменю, тільки тепер викликали її не крапельки води в сусідній печері, а щось важке, що наближається.

— Собачки? — перепитав він.

І перший песик випав у грот, підштовхуваний своїми нетерплячими товаришами. Величиною з теля, досить незграбний і облізлий, але вміє стрибати так далеко, що двох його стрибків вистачило на те, щоб напоротися на меч Тошиміне і спробувати його перекусити. Тошиміне струсив тварюку зі зброї, змахнув рукою і припечатав її якимось заготовленим заздалегідь плетінням, майже вбивши в камінь. Це собачку ні крапельки не засмутило. Вона навіть не помітила, що її череп трохи сплющився, не кажучи вже про кістки, що стирчать зі шкіри уламками. Піднявшись, вона повільно потяглася назад, припадаючи відразу на всі лапи і втрачаючи дорогою частини плоті. Так і не дійшла. На неї налетіли наступні претенденти на меч Тошиміне і, мабуть, на ходу перекусили, бо те, що після них залишилося, на собаку не було схоже зовсім, та й зменшилося втричі.

— Твою ж, — висловив враження Хаскі і пригостив найближчого пса вогнем. Той у відповідь весело запалав, але не зупинився.

— Вони не живі, — сказав Тошиміне.

— А то я не помітив, — роздратовано озвався Хаскі, який не мав уявлення, як вбивати і без того мертвих тварин. Хіба що на шматки ділити. На дрібні шматки. Але це надто довго, так можна і їх господаря дочекатися.

Чомусь Хаскі зовсім не хотілося, щоб собачки плуталися під ногами, коли прийде недодемон.

Наступну тварюку він зустрів мечем, відокремивши їй від тіла передні лапи, і якимось дивом уникнувши зустрічі із зубами. Чи то проґавив, чи йому така спритна попалася. Собачка тицьнулася мордою в підлогу і незадоволено загарчала, довелося розділити її з головою, а потім здивовано спостерігати, як голова клацає зубами на зацікавлену нею цілу собачку, а тіло безглуздо буксує, уткнувшись обрубком шиї в камінь. Інтерес до людей собачки помітно втратили, мабуть воліли для початку підкріпитися чимось, що не розмахує мечами.

— Хаскі, кинь у той натовп вогонь, — наказав Тошиміне, і, крадучись, пішов до тріо, що розтягувало на частини безголову тварюку.

Помічник знизав плечима і слухняно кинув. Від щирого серця, змусивши полум'я піднятися мало не до стелі, а командира жваво відскочити. Зате від собак лише попіл і лишився.

— Дякую, — невдоволено подякував Руда Сволота.

Трійця, що вижила, але добре підшмалилась, підтримали його гарчанням.

— Я ще можу, — великодушно запропонував Хаскі.

— Сподіваюся, Феріне ні до чого подібного не додумалася, — пробурмотів командир, знову прямуючи до обраних супротивників. — Особливо якщо прохід вузький і людей туди набилося багато.

Хаскі уявив, і сперечатися не став.

Навіть якщо вогонь погасити за мить, захистки можуть не витримати.

***

— Слухай, а може, він знущається, — припустив Хаскі після того, як посічені на шматки собаки розповзлися і затихли, а їхній господар так і не з'явився.

— Готується нас у жертву принести, — озвався Тошиміне.

Кішка навіть відчувала, де готується і, напевно, бачила як, тільки її людині дивитися на це зовсім не хотілося.

— Саме нас? — уїдливо спитав помічник.

— Ну, Ленока він, мабуть, так і не зміг виколупати звідти, де він сидить. Ловити Феріне, оточену натовпом не найслабших бійців, досить безглуздо. Залишаємося ми. Якщо змогли впоратися з собачками, то напевно підходимо. І нас небагато.

— Може, ходімо і перешкодимо йому готуватися?

— Не думаю, що воно того варте. Адже там теж можуть бути пастки. І в якомусь вузькому місці відбитися від тих самих собак буде набагато складніше. А сюди він прийде у будь-якому разі, той круглий камінь у центрі — вівтар. Там, напевно, навіть лінії для збору сил на підлозі видовбані. Тільки я не піду перевіряти, воно того не варте. Краще берегти сили. Тож чекаємо.

— Розважливий, — невдоволено промовив Хаскі. — Ненавиджу чекати.

— Знаєш, я вже кинувся в бій, вирішивши не чекати, поки цей бій сам до мене прийде. Тільки даремно розтратив чужу силу, без якої міг обійтись. І змусив ворога діяти непередбачувано. Тож чекаємо. Нікуди він від нас не дінеться.

Хаскі кивнув і слухняно сів чекати. З командирами в принципі сперечатися не заведено.

Особливо з тими, які вже побували у подібній ситуації та чомусь навчилися на своєму досвіді.

Хаскі як ніколи не хотілося бути командиром. Йому вперше спало на думку, що навіть те, що всі навколо сприйняли як перемогу, сам командир може вважати поразкою. Адже міг зробити інакше, не ризикувати своїми людьми, перемогти швидше і таке інше. Командирам дуже знадобився б дар передбачення. Казковий такий. Чіткий та ясний. А не ті плутані видіння, які іноді відвідують жінок, які мешкають поряд із розломом.

***

Недодемон запізнювався. Мабуть, готувався ретельно та докладно. Копив сили, проводив ритуали, або готував запасний вихід.

Тошиміне філософськи розглядав стелю. Хаскі мучився від нудьги і буквально відчував, як по крихті розсіюється його готовність тут і зараз битися. Хотілося відволіктися, подумати про щось ще, із предком поспілкуватися. Раптом щось розумне скаже. А ще Хаскі був упевнений, що противник тягне час саме для цього, і намагався зосередитись на тому, що є, а не на тому, що можна було б робити.