розділ 2

Стояти, дивлячись у спину командира, що завмер стовпом, було дуже незатишно. А заговорити з ним, ставити питання і взагалі якось привертати до себе увагу, не хотілося. Наче міг перешкодити, відірвати від чогось справді важливого. Хаскі навіть подумки почав рахувати і встиг дорахувати до семисот тридцяти восьми, коли Руда Сволота нарешті відмерла і заворушилася. Точніше, почав якось невпевнено оглядати печеру, геть-чисто ігноруючи свого помічника.

— Тошиміне, — обережно покликав Хаскі.

Командир на нього дивно подивився. Ніби не сподівався, що з ним заговорять.

— Якого? — вирішив таки прояснити ситуацію перший помічник.

— Розділились. Феріне з натовпом, що супроводжує її, зайдуть через парадний хід, розвіють помічників, надають по різних частинах тіл служителям і наб'ють обличчя всім іншим. Так, з Феріне він не ризикне сам битися. Адже він не Шеєтей зовсім. Він справді боїться і завжди ховається за чужими спинами. І це добре, він туди надішле всіх, до кого зможе дотягнутися. Принести жертву можна і без чужої допомоги.

Хаскі кивнув, і спробував не зважати на відчуття, що розмовляє з ним зараз зовсім не Тошиміне. Занадто спокійний тон. Занадто повільна мова, мов слова доводиться згадувати, або підказки слухати.

— А ми? — спитав перший помічник.

— А ми зайшли крізь чорний хід. Він новий, лише кілька десятків років існує, і непогано захований.

Тошиміне посміхнувся якоюсь невластивою йому усмішкою, і Хаскі стало зовсім незатишно.

— Ти хто? — вирішив таки спитати.

— Я? — рудий хлопець покрутив рукою перед своїм обличчям, ніби намагався роздивитись на ній те, чого там ніколи не було, потім смикнув себе за волосся. — Жаль, що тут немає дзеркала. Ніколи не був таким високим. І рудим. Звідки тільки цей колір міг взятися?

— Та хто ти такий?

— У мене хоч зелені очі? — зовсім похмуро запитав співрозмовник у Хаскі.

— Десь біля того, — розгублено промовив перший помічник.

До чого тут взагалі очі?

— Добре, — видихнув незнайомець. — Є за що триматися.

— Та що це таке?!!

Хаскі і сам не особливо розумів, про що хоче запитати, а дивна особистість, мабуть, його питання вирішила ігнорувати від початку.

— Не бійся, — лячно усміхнувся співрозмовник, нагадавши Амарію. — Мене просто попросили. Ні цей хлопчик, ні його кішка не могли розібратися у заплутаному сліді. У них немає досвіду. У мене є.

— Тільки не кажи, що ти бог-лис, — пробурмотів Хаскі.

— Ось ще дурість, стане бог через всякі дрібниці з'являтися, — життєрадісно озвався співрозмовник.

Хаскі одразу ж запідозрив, що йому брешуть.

— Ти хто? — вирішив він виявити наполегливість.

— Не пам'ятаю, — весело відповів незнайомець.

— І що ти тут робиш?

— Служу маяком. Для кішки. Точніше, я і є частина кішки. Кожен із нас віддає частину себе майбутнім поколінням. Просто ми віддаємо фізично, коли вмираємо. І потім з цих частин сплітається тварина-дух. Цікава сутність насправді. Одночасно і ціле, і складається з елементів. Одночасно і частина душі людини і щось досить самостійне. Одночасно ниточка, що зв’язує з богом, і дух безлічі предків. Одночасно і зброя, і те, що слід берегти та захищати.

— Ага, — сказав Хаскі. — І що далі?

— Далі… — зовсім дико посміхнулася істота, що сиділа в тілі Рудої Сволоти. — Далі ти підеш уперед, приманка.

Першому помічнику захотілося швиденько піти назад, вискочити з печери та галопом помчати на допомогу Феріне з компанією.

— Приманка? — перепитав він.

— Адже там демон. Ну майже демон. Розумієш?

Хаскі відверто не розумів, але навіщось кивнув.

— Ось! — Підняв вказівний палець вгору незнайомець. — Демон неспроможний мене побачити та відчути. Вони взагалі не бачать мертвих, навіть якщо ці мертві, мертві з деякою натяжкою. А хлопчик поки що посидить тихенько на павутині. Ну, чи не тихенько, а розгойдуючись і протестуючи. Все одно його не випущу, доки до демона не доведу. Люблю сюрпризи.

Хаскі, несподівано для себе, зрозумів, що Лой Амарія зовсім не поганий предок. Бувають і гірші. Колишній командир хоча б мерзотно не хихикає після слова «сюрпризи». І не посміхається так, що хочеться просочитися крізь стіну. Схоже, предки у Тошиміне були трохи не того. Або навіть не трохи, а повністю і безповоротно божевільні.

— До чого тут приманка? — спитав Хаскі.

— Ти ж живий, огидно живий. — Псих тицьнув пальцем у живіт хлопцю. — І пахнеш дуже смачно. Якби ти був жінкою, я б попросив поділитися.

— Чим? — спитав Хаскі, радіючи, що він не жінка.

— Вогнем.

— Як?

А й справді цікаво.

— Як? Ти ж дорослий хлопчик на вигляд. Знаєш, якщо чоловік і жінка, які мають полярні стихії, роздягаються, повністю відкриваються і люблять один одного, дозволяючи своїм силам стикатися, виходить дуже цікавий ефект. Сили ніби ростуть і краєм перетікають один в одного, посилюючись і отримуючи додаткову стійкість, чи що… Загалом, це треба відчути, спробувати поділитися, тоді зрозумієш.

— Ага, — приголомшено сказав Хаскі. — А відкриватись як?

Співрозмовник голосно пирхнув.

— Навіть цього не знають, маги, — останнє слово пролунало як лайка. — Довіра, лише. Ми інстинктивно ховаємо свою стихію, навіть не помічаючи цього. Тримаємо її у собі. А треба дозволити зазирнути, доторкнутися, доторкнутися до когось, не боячись обпектися, або в твоєму випадку намокнути. Це легко. Лише страшно. І може бути небезпечно, якщо жінка набагато сильніша і не зможе вчасно зупинитися. Ну, чи ти сильніший, тоді небезпечно для жінки.

— Здуріти, — сказав Хаскі. Описані дотики та відкриття були схожі на якийсь ритуал, і зв'язуватись з ним щось не хотілося. — Гаразд, але до чого тут те, що я живий?

— Демон тебе відчуває. І думатиме, що до нього йде лише одна людина. Досить сильна, але одна. Розумієш? З однією людиною навіть найслабший демон упорається. Волю придушить, і не буде кому тебе стукнути, щоб прийшов до тями.