Частина 11 Божественна справедливість Розділ 1

— Твою ж… — приголомшено промовив Тіаш, зупинившись так різко, наче налетів на невидиму стіну.

Добре, що третій помічник біг першим і встиг трохи вирватися вперед. Ні, з одного боку, нічого доброго. Своє життя він, як і раніше, вважає чимось набагато менш цінним, ніж воно є насправді. Але з іншого боку ... З іншого боку, всі, хто біг за ним, встигли сповільнити рух. З різних причин. Комусь не хотілося збити хлопця з ніг. Хтось розумно вирішив спочатку з'ясувати, чому він лається і тільки після цього прийматиме рішення, чи варто бігти далі. А більшість зреагували як на наказ. Точніше, на попередження про небезпеку. І саме тому ніхто не вляпався в те, що починалося практично біля ніг Тіаша. Навіть дивно, що він сам зумів вчасно зупинитись.

— Твою ж… — не менш приголомшено підтримав Тіаша Хаскі.

Хтось за спиною висловився набагато емоційніше і барвистіше. Краєвид вражав. Зовсім не лякав, і навіть не викликав нудоти, як кілька років тому, коли Хаскі довелося помилуватися людьми, розмазаними якимось хижаком по розсипу каміння. Мабуть, тому, що в цьому краєвиді все було дещо надто, і розум не міг сприймати відірвані руки, розвішані по гілках кишки і чиюсь весело оскалену голову, як останки людей, що колись жили і дихали. Просто ляльки. Заморожені частини ляльок. Декорації до незрозумілої вистави.

Ось тільки актори кудись відлучилися, залишивши декорації на поталу вітру та снігу.

— Воно справжнє? — спитав хтось, мабуть, теж не міг сприймати картину, що відкрилася, як щось страшно-реальне.

— Справжнє, — впевнено підтвердив Тіаш.

Хаскі підійшов ближче, відсторонено помилувався художньо розкиданими по галявині шматками червоного льоду. Чи справді замерзла кров, чи підфарбована вода. У будь-якому разі, замерзав лід у якомусь посуді, це потім його сюди принесли та витрусили.

— Гидко, — сказав Тіаш.

— Ага, — підтвердив Хаскі, дивлячись на розрубаного навпіл чоловіка з умиротвореним обличчям. Схоже, цей чоловік все своє життя мріяв про те, щоб його на жертву принесли.

— А повинно бути страшно, як мені здається…

— Мало що повинно бути, — пересмикнув плечима Хаскі.

— Ходімо далі! — звелів Тошиміне, теж трохи помилувавшись краєвидом. — Тільки обережно. Ці тіла вони не мертві. Більше схоже на сон. І вони можуть прокинутися, якщо їх торкнешся.

— Що? — досить дружно перепитали за спиною.

— Демонська їжа, — похмуро сказав Руда Сволота. — Недоїдена. Стала їжею добровільно. Тому й померти не може, допоки не дозволять. Або поки хтось не доб'є. Або поки господар не здохне.

— Ти впевнений? — спитав Хаскі.

— Впевнений. Я бачу. Точніше, кішка відчуває. Вони пахнуть, як живі. І про щось подібне колись я читав.

— Так, я також читав, — зізнався Хаскі. Читав він ще в школі і був упевнений, що це просто страшні казки. — Тільки не думав, що колись щось подібне побачу.

— Я теж не думав, — зізнався Тошіміне. — Зазвичай демони у верхніх межах не затримуються, і створити щось на зразок релігії не встигають.

— І це ніхто до нас не знайшов? — здивувався Сой, який підійшов до Хаскі.

Перший невдоволено на нього глянув.

— Знаходили, — сказала Тейте. — Давно. І навіть намагалися вбити. Точніше думали, що знищили. Ці тварюки тоді зовсім знахабніли, села вирізали на славу свого божества, а потім зі щасливою усмішкою дозволяли божеству зжерти себе. Тільки… Тільки тато був упевнений, що вони щоразу закликають різних демонів.

— Ну так, повірити в те, що демон один, і він тут живе, важко, — невдоволено промовив Тіаш, покрутивши головою і, мабуть, так і не побачивши маршруту, що влаштовував його. Частини тіл були майже скрізь.

— Я проведу, — сказав Тошиміне. — Тут є й мертві. Очевидно, не всі жертви прийшли сюди добровільно.

Хаскі кивнув, не уточнюючи, що на мертві тіла наступати теж не хоче.

Поблизу все виявилося ще гірше, ніж виглядало на відстані. Не всі шматки тіл, що виглядали зледенілими, такими були. Деякі, навпаки, могли похвалитися як легко впізнаваним душком, так і не бажаючою згортатися, або перетворюватися на кригу кров'ю. Іти доводилося дуже обережно. І змушувати себе не дивитися на те, що перебуває практично під ногами. Тривога та передчуття повернулися до Хаски і, мабуть, не лише до нього одного. Люди озиралися, намагалися не втрачати один одного з виду навіть на мить. Здавалося, зажмурися сильніше і коли розплющиш очі, нікого живого навколо вже не буде.

— Залякує, — впевнено сказав Сой, який так і не відійшов від Хаскі.

— Ні, попереджає. Щоб ніхто сюди випадково не забрів. Це у нас імунітет, ми демонів часто бачимо. А ті, хто з ними не стикався, відчують наскільки незатишно поряд з цим місцем набагато раніше і, швидше за все, воліють не підходити, — пояснив Тошиміне.

— Або підійдуть і їх принесуть у жертву, — додав Хаскі.

Господар декорацій все не з'являвся, і першому жовтих починало здаватися, що краще з'явився б. Чим довше він тягне, тим менше спокою залишається у мисливців на демона. Ще трохи і вони кинуться на будь-який гучний звук, навіть не подивившись, що його видало. А це погано. Поруч із демоном не можна безглуздо бігати. Потрібно завжди чітко бачити, що відбувається довкола та контролювати себе, свої емоції, інакше він обдурить. Слух обдурить, зір, сприйняття світу.

Втім, вони це все знають, значить, ніхто не повинен настільки легко попастися. Та й помітять дивну поведінку вчасно. Не можуть не помітити.

А потім тіла закінчилися і дорога також. Точніше, дорога спочатку вперлася в густий туман, а потім і зовсім у скелю.

— Ага, — багатозначно сказав Тошиміне, впираючись у камінь рукою.

— Що "ага"? — спитав Хаскі.

— Насправді, тут скелі немає. І туману немає. В кроках за сто попереду якийсь старий будинок.

— Ілюзія? — спитав Хаскі.

— Ні, щось інше. Не можу зрозуміти. Я бачу, що моя рука впирається в порожнечу. І все одно відчуваю перешкоду. Не зважаючи на те, що знаю, що її не може бути. Зазвичай я з таким непогано справляюся.