розділ 6

Ленок прикрив очі і прислухався.

Так, вже близько. Дивне таке відчуття. Тепла та пухнаста сніжинка на долоні. Чужий неспокій. Незвичне та несподіване. Леноку чомусь здавалося, що хлопчик буде злитися. Він сам би сердився. Досі був у цьому впевнений. А тепер... Лід його копія, неповна, але дуже схожа. І якщо Лід турбується про людину, чия біль б'ється в його голові, як птах у клітці, то можливо й ця людина точно так би турбувалася, а не просто поспішала випустити біль-птаха на волю?

Несподівана думка.

— Усміхаєшся? — якось розгублено пролунало зовсім близько.

Ленок розплющив очі і кивнув. Він справді посміхався. Теплі пухнасті сніжинки на долоні.

Людина зняла свою ганчірку, стала виглядати ще жалюгідніше, ніж у ній. До повноцінного демона він не доріс. А людиною бути вже перестав, навіть обличчя швидше вгадується, ніж упізнається. Сіра маска, а не обличчя. І темні провали очей. Найбільше схожий на труп, що ожив, зі страшної казки, почутої Леноком у дитинстві. Навіть тіло так само усохло, згорбилося і здавалося обтягнутим шкірою скелетом задрапірованим одягом.

— Воно того варте? — запитав Ленок. — Думаю, я не помилюся, якщо скажу, що жінки, випивка, хороша їжа, та навіть банальне вгамування спраги чистою водою в ту саму мить, коли ти впустив у себе демона, стали для тебе недоступними радощами. Поясни мені, що ти отримав натомість? Що отримав таке цінне, здатне все це переважити?

Чоловікодемон щось невиразне пробурмотів і поспішно пішов. Наче втік. Наче Ленок примудрився його вдарити в якесь особливо болісне місце.

— Нічого ти не отримав! — радісно закричав командир фіолетових. — Жалюгідний дурень.

Час по крапельці витікав крізь пальці.

Але чекати було недовго. Причому всім. Недодемон був упевнений, що ще трохи й захист Ленок тримати вже не зможе. Фізично. Просто знепритомніє. Он уже навіть не атакує. Може, видихнувся, може, вирішив зберегти сили для чогось іншого. Просто чекає. Впевнений, що зможе отримати в свої руки теплу і живу жертву. Щоправда, вичерпану до дна.

Леноку було дуже цікаво, на що він розраховує? Адже йому потрібна сила жертви, а не порожнеча. Чи достатньо лише життя? Або ...

— Цей тупиця так і не зрозумів, чому я тут у сотню разів слабший. Поки я тут, долина нічим не може мені допомогти. І з долини неможливо через мене нічого отримати.

Довелося змусити себе вимовити це тихо-тихо.

Звичка розраховувати не лише на себе. Погана звичка, затратна. Якщо є бездонна прірва, з якої можна черпати енергію, то навіщо її заощаджувати? Правильно? А якщо прірви немає під боком?

— Тошиміне та його хвіст, — сказав Ленок, ледве утримавшись від мерзенного, неналежного командиру, та й узагалі чоловіку хихикання. — Значить, пошлемо кого не шкода, а ти просто наглядай? Лисого демона, Арай. Знову провів, вкотре. Ця парочка просто не вміє черпати енергію з прірви. У них є лише вони. Точніше, в одного, а другий не встиг звикнути до джерела могутності під боком. Значить…

Ленок змінив позу, розім'яв пальці та посміхнувся своїм думкам.

Хлопчаки розраховували лише на свої внутрішні резерви із самого початку. Можливо вони дійсно розуміють, що здатні, а що не здатні зробити. І, виходячи з цього, зможуть правильно розподілити сили. Або протриматися довше. Загалом, не витратять все на одну дію.

— Я тобі ще це пригадаю, — пообіцяв Араю Ленок. — Чи ти думав, що я зрозумію все сам і з самого початку? Тоді ти занадто високої думки про мене.

***

— Знаєш, у чому твоя проблема? — спитав Ленок, коли людинодемон зволив повернутись.

Той у відповідь щось невдоволено пробурчав. Як старий і хворий пес, якому на хвіст наступили.

Ленок усміхнувся, влаштувався зручніше, дочекався, коли світ, що захитався через різкий рух, знову стане стабільним і вирішив пояснити, не чекаючи питання.

— Ти своє життя перетворив на безпросвітну низку невдач.

Недодемон вишкірився. Може, посміхнувся, а може спробував продемонструвати невдоволення. Розмірковувати над тим, що це означало, Леноку зовсім не хотілося.

— Знаєш, насправді кожен з нас, людей, живе саме в тому світі, який для себе створив. Решта просто декорації.

— Ти здохнеш, — похмуро пообіцяв недодемон.

— Ще тебе переживу, — легко пообіцяв Ленок. — Але зараз не про це. Поясню на прикладах. Ось якщо взяти Арая. Навколо нього завжди крутяться натовпи розумної, сміливої ​​та обожнюючої його молоді. Заглядають у рота, наче чекають одкровення. А це приємно. Це ніби купатися в теплій воді, що заряджає тебе енергією. Я знаю, зі мною теж так буває, хоч і не часто. Не вмію я цих хлопчаків і дівчат притягувати до себе. На жаль. Мій світ, він дещо гірший. Не такий світлий і життєлюбний. Він сповнений люті та невдоволення. Я вічно женуся за тими, хто розумніший і талановитіший за мене. Мені життєво необхідно хоч у чомусь їх перевершити. І так, я розумію, що це дещо безглуздо і не дуже гідно. Мене рятує одне. У мене є крапелька смиренності. Саме вона приводить мій світ у рівновагу і не дає перетворитися на невдаху.

— Смиренність? — ніби виплюнув недодемон.

— Смиренність, — підтвердив Ленок. — Все дуже просто. Я не зможу будь-якої миті, коли тільки захочу, перевершити того ж Арая. Або Королеву Полум'я. Феріне взагалі ніколи перевершити не зможу. Те ж Руде Щеня поки гірше, ніж я, виключно через невеликий життєвий досвід. Я це розумію. І вмію вчасно зупинитись. Змиритись з тим, що мене перехитрили, що я чогось не розумію, не можу до кінця прорахувати, чогось не можу зробити. Загалом, не має значення. Я не намагаюся доводити і перемагати там, де воно нікому, крім мене, не потрібне. Я просто беру те, що я маю і намагаюся зробити те, що можу з його допомогою, не замахуючись на більше, не намагаючись підняти те, що підняти мені не під силу. Це найчастіше дуже дратує. Мене. Зате ніхто інший дорікнути не посміє. Тому що я врешті-решт виходжу переможцем. Розумієш? Я перемагаю. Можливо, не так елегантно і легко, як мені хотілося б, але перемагаю. Тому що в битві користуюся лише тією зброєю, якою користуватися вмію. Нерозумно було б схопитися за меч і відрубати ним собі голову, на радість ворогові. Ось так.