розділ 4

Ленок смикнувся, намагаючись відмахнутися від липкої мани, що постійно насилала сон про те, що він не встиг. Поспішав, але не встиг. Бо треба було поспішати ще більше. Точніше, слід було поспішати з самого початку, коли відчув, що братові боляче, а не витрачати дорогоцінний час на пошуки зброї, що не знадобилася, і найсильніших бійців сектору. Ті, що слабші, з лопатами теж непогано справлялися.

З тих пір подібної дурості він більше не повторював. Краще брати те, що є, ніж гаяти час, розшукуючи щось більше.

Це не допомогло.

Це стало уроком.

А ще він більше не дозволяв родичам відчути свій страх та біль. Тому що відчувати чужий біль набагато гірше, ніж власний. А страх — це взагалі щось неймовірне, що викликає кошмари і змушує відчувати себе маленьким, слабким і ні на що не здатним. Зі власним страхом можна боротися, з чужим не виходить. Навіть якщо власник свій страх змусив зіщулитися і заповзти якнайдалі. Точніше, особливо якщо змусив.

Розплющувати очі не хотілося. Нічого нового він не побачить. Кимось працьовитим видовбана штольня, зі склепіння якої звисають коріння і іноді зриваються важкі краплі води, що падають у велику калюжу біля стіни. Якийсь слиз, що світиться, неохайно розмазаний по нічим не видатній ділянці стіни. Практично зітлілі меблі. І, як доповнення пейзажу, незадоволена особистість, закутана з ніг до голови у темну ганчірку.

Особистість була незадоволена Леноком.

Він, бачите, наважився не дати себе вбити.

З такою радістю поліз у пастку, а вбити себе не дозволив. Було від чого засмутитися і почати випромінювати невдоволення.

Щоправда, Ленок чудово розумів, що навіть якщо ця особа лусне, йому воно нічим не допоможе.

Втім, так йому дурню й треба. Знав же, що в принципі не може бути найрозумнішим. Причому, давно знав, ще в школі це зрозумів. Саме тому був завжди обережний і ніколи повністю не покладався на свої судження.

Його судження можуть бути помилковими. У восьми із десяти випадків. Тому треба бути готовим до всього.

А тут раптом узяв і повірив у себе. Кинувся рятувати честь та гідність. Злякався. Не за себе.

А хіба учень має право сумніватися у вчителі? Якщо сумніваєшся, то учителем ця людина більше не може бути. А якщо визнаєш, що може, значить відганяй сумніви.

Ленок засумнівався. На коротку мить, але цього вистачило. І пішов шукати підтвердження. Він був впевнений, що його знайде.

Знайде та сховає так далеко, щоб більше ніхто й ніколи не натрапив.

— Думаєш? — проскрипіла постать, загорнута в чорну ганчірку.

Командир фіолетових кілька разів моргнув, намагаючись привести зір, що плив, в норму, і не без інтересу витріщився на набридливого співрозмовника.

— Погано виглядаєш, — сказав нарешті і постарався зобразити жалісливу усмішку. — Навіть на людину мало схожий.

— Люди слабкі, — впевнено видала постать і неквапливо зашкутильгала до виходу. — І я тебе переживу, — промимрив обернувшись. — Навіть краще. Я надішлю Хатахану твою голову. Щоб знав.

Так, сумніватися в учителях не можна, нічого хорошого з цього не вийде. А голову ця істота все одно не отримає. У найгіршому випадку гірку попелу.

Самогубство і жертвопринесення не одне й те саме, правда ж? У першому випадку чиєсь життя, що відлітає, присвячується тому, кому поклоняється той, хто вбиває. У другому — життя просто викидається, як стара й встигла набриднути річ.

Дурне воно все. Із самого початку було безглузде.

Факти збіглися і вишикувалися рівним рядом, немов воїни імператора на параді. Тільки ось пройти повз командира фіолетового сектора не побажали. Вони стояли, кричали і всіляко привертали до себе увагу. Поки що він не вирішив діяти, нікому не розповівши про свої припущення.

Це була перша дурість. Адже якби він був цілком і абсолютно правий, Хатахан не міг не здогадатися, куди подівся його учень. А якщо не правий… Що, якщо не правий? Виходить, знайшов цю істоту, дозволив себе заманити в пастку і нікому не сказав, куди йде. Що, коли ще когось заманять. Підкинуть таку саму приманку і змусять прийти. А цей хтось не встигне поставити захист. Чи в нього немає амулету з навішеним на нього готовим плетінням. Або ...

Втім, не має значення. Тоді жертвопринесення буде завершено, все інше дурня.

Командиру фіолетового сектору, напевно, мало б бути соромно за те, що дозволив себе зловити. Але він був просто злий. На себе.

Все так добре зійшлося. Хатахан же добрий, по-справжньому добрий і має схильність прощати своїх ворогів. І якби до нього прийшов давній суперник, з яким колись бився за білий плащ, якого переміг, змусив піти з сектора. Якби цей суперник виглядав не набагато кращим за трупа і попросив допомоги. Точніше, невтручання та притулку, попросити допомоги він би не наважився. То хіба Хатахан би відмовив? Дав би дах та їжу. Забезпечив би документами. Впустив би до бібліотеки. Допоміг познайомитись із потрібними людьми. Хатахан надто добрий.

Ось тільки його безглуздий учень чомусь забув про те, наскільки він недовірливий. І що за плащ він бився зовсім не тому, що хотів його отримати, а через те, що не хотів, щоб сектор дістався давньому супернику, який вмів як ніхто робити дурниці і бажав отримати могутність.

Тому забудькуватий і мабуть досі дурний учень замість того, щоб поділитися своїми здогадками з учителем, з людьми, які прийшли в цей сектор шукати любителя приносити магів у жертву, та хоч з ким небудь… Натомість він пішов рятувати честь і гідність Хатахана. Щоб ніхто його не запідозрив у зв'язку з цією істотою, яка давно перестала бути людиною. І навіть не згадав, що Хатахан, як і Арай, не здатний відчути демона. І не подумав про те, що сховатися тут, перед носом чоловіка, який одного разу вже переміг, було настільки нелогічно, що ніхто б шукати не став. Адже все було так легко і зрозуміло. Вчитель знає про недодемона, що живе в цій межі, отже, намагається його захистити, отже, добре ім'я вчителя слід рятувати.