розділ 3

Тейте так і не заспокоїлася.

Вона трохи посиділа, випила ще чашку приготовленого Саньєю пиття, обізвала командира фіолетового сектора тупицею і самовпевненим бовдуром. А потім, прийнявши якесь рішення, підіткнула поділ довгої та широкої спідниці за пояс, щоб у ногах не плутався, і мало не галопом помчала розшукувати свого колишнього коханця. Половина представників Другої Верхньої Межі ув'язалися за нею, так що видовище вийшло кумедне. Мчить по коридору зла блондинка, а за нею мовчки тягнеться натовп мужиків. Щоправда, хихикати та розпитувати ніхто так і не наважився.

Сама Тейте запитати про місцезнаходження колишнього коханого та рідного, мабуть, не здогадалася. Служанок, що попалися по дорозі, вона велично проігнорувала. Але у результаті його знайшла. Доволі швидко. Чи то на нюх орієнтувалася, чи він у цей замок приїжджав часто і завжди зупинявся в одній і тій же кімнаті.

Домогтися відповіді питання: «Звідки ти, сволота, дізнався про мого сина?» — виявилося зовсім не складною справою. Сволота й без того була залякана, тому без жодного опору зізналася, що їй прийшлий маг розповів. А йому нібито свояк. Звідки про сина дізнався чийсь там свояк, сволоті було невідомо.

Довелося Тейте повертатися ні з чим.

На жаль на зворотному шляху вона трохи більше уваги приділяла навколишньому оточенню і мабуть тому помітила їх. Ненормальних охоронців, які опустилися до суперечки з дітьми, і близнюків, які згодилися на крадіжку прапора.

— Ага! — радісно заволала блондинка, різко зупинившись посеред коридору.

Супровід не врізався в неї всім натовпом тільки якимось дивом.

Охоронці здивовано вилупилися. Один навіть на ноги Тейте дивився і почав усміхатися. Мабуть, вирішив, що вона підняла поділ спідниці виключно заради його естетичної насолоди.

— Попалися, — зашипіла білявка і пішла в атаку.

Як там її відтягували, потім ніхто так і не зізнався. Мабуть, було соромно. Чи то за себе, чи за скривджену роки і роки тому придуркуваним синком аристократа, що розорився, жінку, яка вирішила свою образу зганяти на перших зустрічних.

Але, як не дивно, результатом стало зізнання.

Нетверезим охоронцям про захоплення близнюків крадіжками різноманітних прапорів теж розповів приїжджий маг. Вони не могли згадати його обличчя, не знали, високим він був чи ні, проте практично дослівно пам'ятали розмову.

А ще один із охоронців цілком впевнено заявив, що підійшов до них той дивний маг лише після того, як повз промчав невисокий учень Хатахана. Промчав і зник за воротами. Немов у сніговій круговерті розчинився. І було це задовго до світанку. Так що зник Ленок насправді давно, надто давно. І якщо зважати на час його втечі, то, найімовірніше, він мав намір повернутися раніше, ніж його відсутність помітять. Можливо, навіть раніше, ніж усі прокинуться. Щоб ніхто навіть не зрозумів, що він кудись ходив.

Але щось в нього не вийшло.

Щось його затримало.

Або хтось.

А вранці замок зненацька обзавівся похмурим привидом в особі Соя. Перший помічник фіолетових блукав коридорами, заглядав у незачинені кімнати, мовчав і примудрявся зображати таку скорботу, ніби вже поховав свого командира. А заразом і всіх родичів, як своїх, так і Ленока. Від Соя шарахалися всі мешканці палацу незалежно від статі, віку та чину.

Хаскі ж дуже хотілося врізати йому по фізіономії. Просто для того, щоб до тями привести. Ось тільки рука не піднімалася.

А ще треба було якось заспокоїти Тейте, яка старанно шукала на кому ще зірвати злість. Найкраще, звичайно, було б знайти Ленока і нацькувати блондинку на нього. А ще краще на того гада, що примудряється ділити своє тіло з демоном. Або одразу на обох…

Тошиміне у цій справі самоусунувся. Він велично звелів Хаскі дивитися за всіма і навіщось поперся розшукувати чи ключницю, якщо така посада тут існувала, чи бібліотекаря, чи архів.

Хаскі, як і належить першому помічнику, на все погодився і постарався відігнати настирливу думку, що надвечір і цей командир безслідно зникне. Змусити себе не стежити за Рудою Сволотою виявилося нелегкою справою.

Взагалі, відчуття було таке, що весь світ раптом і відразу взяв і збожеволів. Причому, не лише ця межа. Можливо, збожеволіли вони всі, всі які існують, навіть ті, про існування яких поки що з тієї чи іншої причини ніхто не здогадується.

Замок Хаски подобався дедалі менше.

Дуже хотілося діяти. Робити хоч щось, не обов'язково корисне. А натомість доводилося чекати, невідомо чого.

Бродити по навколишніх лісах і полях і кликати Ленока було б досконалою дурістю. Можливо, саме її й не вистачало для повної абсурдності ситуації.

Добре хоч імператор не з'являється, щоб нагадати гостям про своє маленьке прохання.

Напевно, теж не хоче зіткнутися зі злою Тейте.

Або зайнятий.

Або ...

Або він чудово знає, що тут відбувається, потай підтримує закликачів, а Ленок тихо і мирно висить на ланцюгах в одному з підвалів.

Жаль, що в цю картинку не вкладається Хатахан. Так можна було б хоч підвали обшукати. Усе заняття. Головне не підпускати рядових до вина. А то нап'ються з горя.

— Виявляється, я найбільше ненавиджу вимушену бездіяльність, — задумливо сказав Хаскі своєму відображенню. — Вона мене дратує. Мене навіть Руда Сволота ніколи так не злила. Цікаве відкриття.

***

— Швидше!

Відчувати як життя людини по краплині витікає, як вода крізь пальці, розчиняючись у ніщо, було по-справжньому незатишне. А від того, що ця людина була настільки близькою… Навіть не стільки по крові близька, хоча саме вона зумовлювала той зв'язок, який зараз дозволяв відчувати, що людина під завалом все ще жива, скільки духовно. Ні батько, ні молодший брат, ні цілий натовп інших родичів ніколи не були й наполовину настільки близькі, як старший брат. Перший учитель, ніким не визнаний, але від цього він не перестав бути учителем.

— Швидше!

І кричати насправді марно. Швидше не буде. Магію застосовувати не можна, і без того ця проклята гора надто нестабільна. Тремтить і погрожує в найближчому майбутньому провалитися до лисих демонів. І тоді на цьому місці з'явиться ще один розлом, близнюк того, що розколов на дві половини місто, що ледь виросло в знайденій і здавалося затишній долині. На верхню, що чіпляється до гір, вросла в них корінням, і нижню, безглузду і мінливу як море, що заглядало в просвіт між двома чорними скелями.