Частина 10 Пастка та смиренність Розділ 1

Близнюки в новій обстановці освоїлися швидко. Навіть надто швидко. У них, звичайно, було персональне завдання, яке винайшов Тошиміне, мабуть, сподіваючись чимось їх зайняти. Так, завдання. Цим шалопаям доручили наглядати за врятованим хлопчиськом, розважати його всіляко, не підпускати до нього чужинців і поводитися якомога пристойніше. З усім цим вони, зважаючи на те, що лікарі їх не проганяли, а Санья навіть одного разу похвалила, справлялися непогано. Але, на жаль, усі люди іноді сплять, а люди, що захворіли або поранені, можуть спати часто й подовгу. Цим близнюки й скористувалися. Напевно, від нудьги і завдяки недоумкуватій охороні, яка вирішила з ними посперечатися.

Парочка шкідників не стали винаходити нічого нового. Вони просто вкрали черговий прапор. Зняли його з надбрамної вежі. І, можливо, ніхто й ніколи не дізнався б, куди ця яскрава ганчірка поділася, якби протверезіла охорона не почала каятися.

Підсумок був передбачуваний. Охоронців покарали, а шукати близнюків, що запропастилися, і повертати прапор відправили нещасного першого помічника. Мовляв, командиру гасати за нерозумними підлеглими несолідно. Так. А першому помічнику мабуть якраз.

Найприкріше, що витягли Хаски рано-вранці з ліжка. У якій він тихо та мирно спав. На жаль, не один. І Саньї такий екстремальний підйом навряд чи сподобався. Доведеться якось вибачатися, хоча начебто він ні в чому не винен. І жарти терпіти, хоча кулаки сверблять набити комусь морду.

— Вони заздрять, — твердо сказав Хаскі своєму сумному відображенню у шибці. — А Саньї подарую квіти. Не може їх тут не бути, хай і зима. Мусили ж місцеві жителі додуматися до оранжереї. Або хоча б до квітів у горщиках на підвіконнях.

Близнюків відверто хотілося придушити. Жаль, що Тошиміне не дозволить. Аби не змусив зайнятися їх вихованням. У Тейте краще вийде.

Може, подати йому цю ідею?

— А потім білявка мене вб'є. У неї й так одна дитина на руках.

Шукав Хаскі довго й завзято, періодично заглядаючи в кімнату зі сплячим хлопчиськом, якого близнюки мали розважати. Чи то в шостий, чи сьомий раз ця тактика увінчалася успіхом. Обидві цілі пошуків сиділи в кімнаті і намагалися здаватися невинними та милими.

Хаскі тільки зітхнув і подивився у вікно.

Ось що з ними робити? Не бити ж.

За вікном весело світило сонце, примушуючи сніг блищати, наче на ньому хтось розсипав дрібненькі діаманти. Подвір'ям носилися чимось заклопотані слуги і чинно прогулювалися парочки. Товстенький невисокий чоловік намагався дотягнути до відкритих воріт коня, який опирався. Навіщо він це робив взагалі незрозуміло. Захотів вигнати? Чи вигуляти? Так вигулюють собак, а на конях їздять.

А взагалі цікаво, як саме близнюки зняли прапор уночі. Завірюха заспокоїлася ближче під ранок, і ганчірки на шпилі на той час уже не було. А може, вони його взагалі не крали? Зірвало цей нещасний прапор вітром і зараз він спокійно лежить під якоюсь кучугурою.

— Прапор ви зняли? — вирішив уточнити Хаскі.

Близнюки переглянулись, досить дружно подивилися на підлогу, потім на стелю, повернулися до зацікавленого підопічного, знову переглянулись.

— Ну, — підігнав перший помічник.

— Ми, — сумно зітхнувши, зізналася Діян.

— Як? — спитав Хаскі.

Ну, не могли ж вони лізти на ту вежу вночі, в хуртовину. Не настільки вони хворі на голови насправді. І явно не страждають на приховані суїцидальні нахили. Хоча тут як подивитись. Злити Тейте можуть лише особи, у яких ці нахили є і в немаленькому обсязі.

— Покликали, — приречено промовив Ней.

— Покликали? — задумливо перепитав Хаскі.

— Ну, якщо зосередитися на предметі і спершу його відв'язати, то можна його покликати, — сумно-сумно сказала Діян.

— Але предмет має бути легким? — уточнив Хаскі.

Щось таке він чув. Колись і десь.

— Так, — кивнув Ней.

— І вітер вам не допомагає?

— Частіше заважає, — зітхнула Діян.

Щось дуже знайоме, схоже на стару казку, розказану мамою. Щось таке, рідкісне, але не дуже корисне. Щось…

— Ах, да, — згадав Хаскі. — Танці з шарфами. Історія про те, як було обікрадено бібліотеку Великого Міста. Там дівчина вміла змушувати ці шарфи літати за нею з натхненням цуценят. Наче й гола, а нічого до ладу не роздивишся. Доглядач трохи від очікування не помер, щоправда, так нічого й не дочекався.

Близнюки дивилися не без інтересу, напевно, цієї, досить вульгарної історії поки не чули.

— Історична особистість була ця дівчина. Командир одного з існуючих тоді секторів. А шарфи, це так, практично марне захоплення. Просто сила, що дісталася їй після нападу тварюки з розлому. Частка хаосу, яка не захотіла зникати, тому оселилася в людині. Наскільки пам'ятаю, вона передалася у спадок дітям цієї дівчини, але виявляти себе чомусь не захотіла. Тому ніхто й не чекав, що виявить через стільки поколінь.

— Поколінь? — спитав Ней.

— Ах, так, вітаю, я тепер знаю, хто ваш тато.

Близнюки переглянулись.

— Наш тато?! — здивовано промовила Діян.

— Ага. Якби були підозри, можна було б попросити ту саму Феріне перевірити. Вона вміє виявляти спорідненість. А так довелося б перевіряти все чоловіче населення долини, та й не тільки її. Адже ваша мама частенько вирушала в інші межі. І примудрилася померти, не повідомивши ім'я щасливого татуся. Може, думала, що діти теж не виживуть і вирішила не турбувати його родичів. З іншого боку, саме поруч із ним чудову Адію бачили найчастіше, можна було й раніше здогадатися. Загалом, не має значення.

— Він живий? — запитала Діян.

— Ваш тато? — Хаскі сумно посміхнувся. Адже насправді шкода, хороший був мужик. — Ні. Помер. Ваша мама мабуть на той момент і не підозрювала про ваше існування. Щоправда, незрозуміло, чому потім не зізналася. Не вигнали б її насправді. Родичів вони цінують, навіть таких, неофіційних, — Хаскі глянув у вікно, намагаючись уявити, як горда Адія стукає в двері родичів, які офіційно такими не стали. Уявити не виходило, вона швидше повісилася б, ніж щось попросила. Дурепа. — Зате ви маєте двоюрідних братів і цілу купу інших родичів, — оптимістично посміхнувся перший помічник. — Ви їм сподобаєтеся.