розділ 5

— І як ми тепер шукатимемо демона, що маскується під людину? — спитав Хаскі.

— Ти неправильні запитання ставиш, — похмуро посміхнувся Руда Сволота, як ніколи на сволоту схожий. Навіть кулаки засвербіли.

— І що ж неправильно в моєму питанні?

Справді, що? Вони ж разом слухали одкровення колишнього командира. Що Тошиміне почув таке, що благополучно пропустив його перший помічник?

— Краще подумай, як друга половина Шеєтея змогла знайти шлях у Другий Верхній? Демони до нас потрапляють випадково. Їм все одно куди лізти, аби було кого зжерти. А ті, що потрапили до нас, назад повертаються вкрай рідко, та й то, тільки ті, які надовго не затрималися і до них просто не встигли добігти. Отже…

— Отже, шлях у долину знав чоловік, який поселив у собі демона, — сказав Хаскі.

— Найімовірніше, — погодився Тошиміне.

— Ще не заважає подумати про те, яким чином демона впустили в себе, — заговорила Тейте, яка знову сиділа на стільці.

Шеєтея дружними зусиллями замкнули в порожній гостьовій кімнаті і наказали спати. Користі від нього не передбачалося. Вбити рука не піднімалася. Поводитися з ним по-людськи гидливість не дозволяла.

— Точно таким, яким деякі особливо видатні особистості впускають у себе хаос із розлому, — відсторонено промовив Ленок. — Потрібно вирушити на їхню територію і не захищатися. А далі як пощастить. Або зжеруть, або трапиться хтось ситий і заповзе в тіло, здатне йому допомогти добре почуватися в тих межах, з яких його в звичайному стані майже відразу викидає.

— Значить, комусь пощастило, — сказала Тейте.— Ось тільки, навіщо він це зробив? Демон не хаос. Він не здатний мирно уживатися зі своїм носієм.

— Зате може при деяких зусиллях у людині розчинитись, зробивши її майже богом, — сказав Тошиміне. — Головне набрати достатньо енергії, щоби знищити його особистість. Мені тато колись розповідав. Як казку, але я запам'ятав.

— Мені Феріне теж щось таке казала. Тільки не як казку, а як цікаву теорію. Лише давно. Ми тоді були дуже юними та дуже дурними.

— Феріне? — задумливо перепитав Ленок і додав. — Юними. Не уявляю.

— Зачекайте, — сказав Хаскі. — Припустимо, теорію про демонів хтось міг почути як від родичів Тошиміне, так і від балакучої Чорної Лисиці. Але дорога в долину… Родичі Тошиміне хіба її знали?

— Навряд, — сказала Тейте. — Доводиться визнати, що це хтось із наших. А це сумно. І погано. Він може знати про нас занадто багато, щоб ми відчували себе спокійно. Складний супротивник.

— Дурний супротивник, — широко посміхнувся Ленок, дивлячись кудись у далечінь. — Дурний тому, що спочатку ходив довкола Другого Верхнього колами, сторонніх у жертву приносив і поступово розчинявся в демоні, а отже, ще більше дурнішав. Розумних демонів не існує. Причому, він встиг подурнішати настільки, що згадка Шеетеєм кількох сильних, яких простіше принести в жертву, ніж ловити цілий натовп когось слабше, стало для нього одкровенням.

— І що? — спитав Хаскі.

Все-таки Ленок вміє дратувати набагато сильніше, ніж Руда Сволота. Напевно, вік дається взнаки і життєвий досвід.

— Він боягуз, — зробив висновок Ленок. — Поки зміг думати як людина і володів усім обсягом спогадів, він боявся потикатися в долину. Розумієте?

— Не дуже, — сказала Тейте. — Нам це нічого не дає. Божевільний боягуз, загнаний у кут може бути небезпечніший за когось хороброго і розуміючого що він робить.

— Я не про те, — відмахнувся Ленок. — Я про те, що він боягуз. А якщо хтось злякався настільки, що втік, то мало пройти багато часу, перш ніж відчуття демона змогли заступити цей страх.

— І що?

— Він не може про нас знати надто багато, все змінюється, — пояснив явно задоволений Ленок.

— Ага, міняється, — роздратовано сказала Тейте. — Тільки в твої здогадки закралася маленька помилка. Він купу часу тягався за Шеєтеєм як перший помічник і міг заповнити свої прогалини у знаннях та спогадах.

— Міг, — легко погодився Ленок. — Але навряд чи все. Мав боятися себе видати.

Тейте тільки плечима знизала.

— А мені все ще цікаво, як ми його шукатимемо?

Чомусь Хаскі здавалося, що краще знайти якнайшвидше. Чи це нетерплячий вогонь гнав його вперед?

— Думаю, він сам нас знайде, — спокійно промовив Тошіміне. — Йому ж треба завершити жертвопринесення. У долину він потикатися в найближчому майбутньому навряд чи наважиться. Отже, йому треба ловити когось із нас, доки ми не пішли.

— Впевнений?

— Мені так здається.

— І все-таки ми щось пропустили, — задумливо сказала Тейте. — Чи я чогось не розумію. Чомусь мені здається, що демон, якого наш супротивник впустив у себе, мав бути сильним. Інакше користі від нього буде небагато. Але ж першими мали прибігти слабкі і вічно голодні. А людина мала зуміти деякий час від них захищатися, поки сильний не з'явилася. Уявляєте, скільки за одну мить може з'явитися демонів поряд із людиною в рідній для них межі? Уявляєте? А якої сили має бути людина, щоб протриматися там хоча б мінімум часу, необхідного для неспішного прибуття когось ситого та допитливого? Невже ніхто не помітив би втечі настільки сильної людини?

— Могли не помітити, якби вважали, що він помер, наприклад, — зауважив Хаскі, згадавши, як усі здивувалися, коли повернувся додому матин брат, який два тижні тому був благополучно похований. — Або ...

— Або могли помітити, але не надати цьому значення, — сказав Ленок. — Так, могли. Якщо хтось йде ображено грюкнувши дверима, на його повернення зазвичай не сподіваються. Чи мало існує світів, у яких можна підлікувати хворе самолюбство зачеплене програшем?

— Програшем? — перепитала Тейте. — Яким ще програшем.

— Яка різниця? Головне, що він міг побажати помститися. Тоді взагалі все збігається навіть вибір зброї.

— Ти про що?! — роздратовано гаркнула білявка, встаючи на ноги.

— Мені треба переконатись! — не менш роздратовано відповів їй Ленок. — Я сам не можу повірити! Це ж… Він же не міг! Чи я не розумів, наскільки він ненавидить?