розділ 3

Невдоволених близнюків вигулювали пустельними дорогами кілька годин, але ними ніхто так і не зацікавився. Можливо, тільки тому, що цікавитися поблизу столиці більше не було кому. А вирушати кудись далі, доки не визначилися з приблизним місцем знаходження Краша Шеетея, було нерозумно. Тим більше, трохи поміркувавши, Лідая і Хатахан дійшли висновку, що без командира, що втік, цього разу точно не обійшлося. Тільки вони вважали, що саме він може привести до тих, хто закликає хаос, а зовсім не вони до нього.

Сперечатися з ними не стали. Яка різниця, хто і до кого приведе? Головне – знайти. Бажано і одного, і інших.

Напрям пошуків намагалася вирахувати Феріне, не без допомоги помічників. Як приведених із собою, так і у добровільно-примусовому порядку підібраних серед магів імператора. Щось у них там не ладналося. Чорна Лисиця ходила зла, успішно розлякувала допитливих придворних і, схоже, поставила собі за мету стати прообразом злісної відьми в місцевих казках. Всім іншим позбавитися пильної уваги так успішно не вдалося. До Тіаша навіть якісь дівчата чіплялися. Мабуть прийняли його за молодого лоботряса, здатного заради гарного обличчя поділитися чужими таємницями. Решту не чіпали. Натовп похмурих хлопців на подвиги красунь не надихав.

Все йшло тихо і спокійно, надмірно спокійно, як параноїдально твердив Ленок. Йому здавалося, що це затишшя перед бурею, і хтось зовсім поруч готує велику гидоту, а вони не бачать.

Кішка Тошиміне, як не дивно, була з ним згодна. Вона турбувалася, ходила кругами і боялася заснути, бо мала оберігати сон свого господаря. А раптом він вирішить лягти спати раніше, ніж вона прокинеться? Ще кішка чомусь постійно принюхувалась до Ленока. Щось із ним було не так. Але що саме, не змогли зрозуміти, ні кішка, ні Тошіміне, ні Санья. Феріне чіпати так і не наважилися, можливо, даремно.

А ще через три дні буря прийшла. Але, мабуть, зовсім не та, на яку так чекав Ленок.

Спочатку зблідло фальшиве сонце, що стурбувало палацових слуг. Змусило їх носитися коридором, кричати на помічників, не звертаючи уваги на присутніх поблизу високих і шляхетних. Надворі взагалі робилося щось неймовірне. Там з однаковою швидкістю носилися слуги і аристократи. Перші намагалися навести лад. Другі чогось вимагали, намагалися завести своїх коней у найміцнішу з вигляду стайню, знайти укриття для саней, карет. Дехто зрештою махав рукою і вирушав у місто, мабуть у свої будинки, біля яких місця для майна були.

Потім над далеким лісом, що темною смугою розмежовував білий сніг рівнини і світле небо, з'явилися хмари. Спочатку такі ж білі, як сніг, поступово вони сіріли, темніли, доки не злилися кольором із лісом. Слуги забігали ще активніше, на спроби близнюків з'ясувати, що ж відбувається, вони реагували невиразними криками та агресивними вимогами дати їм спокій.

— Сніг, — сказав Ленок, що весь цей час стояв біля вікна, як пам'ятник самому собі. Навіть не ворухнувся жодного разу. — Дуже багато снігу та страшенно холодний вітер. Сильний вітер.

Хаскі непевно знизав плечима. Сніг, то сніг. А вітер це навіть добре. Чомусь йому здавалося, що його внутрішній вітер із задоволенням потанцює з тим вітром, що несли з собою чорні хмари, які вже заполонили половину небес.

А ще він відчував, що ці хмари неправильні. Занадто темні та густі, якісь не зимові. Хоча хто знає, можливо, у цьому світі тільки такі й бувають. Он у другому верхньому погода взагалі змінюється, без будь-якої на те підстави, хмари беруться невідомо звідки, можуть миттєво розтанути, або спуститися на долину туманом замість очікуваного дощу. А сніг із гір взагалі ніколи не спускається і те, що в місті називають зимою, тут у кращому разі приймуть за осінь. Це якщо якісь дерева зволять листя скинути.

Неправильні хмари наближалися. Слуги нарешті набігалися і кудись зникли. У палаці замкнули всі двері. Високі та шляхетні затихли. Здавалося, люди приготувалися до відбиття нападу.

І він стався.

На мить все стихло. Хмари, здавалося, завмерли, а потім стрибком наблизилися.

І світ за вікнами зник, змінившись сніговою круговертю і вітром.

Вітру хотілося битви, а люди від нього сховалися. Він намагався ламати дерева, забратися під дах і змусити його злетіти, як величезного, безглуздого птаха. Він стукав у вікна, погрожував та вимагав. А палац у відповідь оживав. У коридорі почувся чийсь сміх, потім з'явилися розмови.

— Буря не така сильна, як вони боялися, — задумливо сказала Тейте. — Але надвір все одно ніхто не ризикне вийти. Після таких бурь часто знаходять трупи високих і шляхетних. На одних нібито падають гілки дерев, інші самі кудись невдало звалюються, треті знаходять шалених грабіжників, які вирішили пошукати собі клієнтів серед хуртовини. Тож навряд чи вийдуть, гризтимуться тут як павуки у банці. Може, навіть когось отруять.

— Весело, — похмуро оцінив Ленок.

Вітер гудів і біснувався. За дверима хтось ходив, здавалося, цей хтось просто боїться постукати у двері вітальні, відданої прийшлим магам.

— Дратує, — буркнув Ленок.

На нього ніхто не звернув уваги.

Більшість помічників і, гідних честі побувати в цьому світі, рядових стояли біля вікон і намагалися щось роздивитися в сніговій круговерті. Феріне зі своїми помічниками так і не з'явилася, хоча Ленок особисто ходив її запрошувати посидіти з усіма і спробувати дружно подумати. Втім, він все ще не втрачав надії, що вона з'явиться, тому й мовчав, ігноруючи всі спроби будь-кого поділитися спостереженнями. Похмуро мовчав. Наче щось зумів зрозуміти і тепер чекає, доки воно дійде до всіх інших. Хаскі навіть відчув себе недбалим учнем у школі, одним із тих тупиць, які так дратували вчителів.

Навіщо Леноку знадобилися ці посиденьки, дуже цікаве питання. Було схоже, що він все ще намагається знайти підтвердження своїми припущенням, якими не хотів ділитися. Наче боявся, що його висміють. Хотілося б подивитися на того самогубця, що ризикне сміятися з командира фіолетового сектору.