розділ 5

А потім, Феріне знайшла слід. Просто посеред дороги. Застигла на кілька миттєвостей, невдоволено подивилася на краєвид ліворуч і присіла, щоб покласти долоні на сніг і знову завмерти, до чогось прислухаючись.

— Кров, — сказала, кивнувши сама собі. — Кров мага. Не випадково розлита. Точніше, пролита для того, щоб зібрати крихти енергії, що залишала мертве тіло.

— Жертвопринесення? — запитав Ленок.

— Не зовсім. Швидше ритуал.

— Нас це стосується? — невдоволено поцікавився Ленок.

— Хто знає? — загадково промовила Феріне. — Але я не хотіла б залишати за спиною різних любителів приносити магів у жертву. Навряд чи вони зможуть зробити щось подібне з кимось із нас. Місцеві маги, здебільшого, полохливі та слабкі. Але мішатимуться під ногами. Можуть спробувати якісь таємниці вивідати. Наскаржаться на нас комусь. Мовляв, бачили, як ми насилали прокляття на ціле місто. Ще якусь дурість зроблять. Або запідозрять, що нас покликали, щоб їх упіймати і почнуть всіляко цьому чинити опір. Ідіотів-найманців, які спеціалізуються на вбивстві магів підсилати…

— Та зрозумів я. Доведеться їх вистежити. Тільки ми не можемо. На нас чекають.

— Тейте, якщо прийдуть не всі, це буде образою місцевого правителя? — спитала Феріне, навіть не глянувши на фіолетового командира, що роздратовано дивився то на небо, то на дорогу.

— Ні. — Блондинка хитнула головою. — І дорогу я знайду. Звідки завгодно. Не все ж я забула за давністю років.

— Не заблукаєте, значить, — широко посміхнувся Ленок.

Його дружно проігнорували.

— Ми підемо, подивимось, — вирішив Тошиміне.

— Ідіть, — великодушно дозволив Ленок.

Його знову проігнорували. Тасада у відповідь усміхнувся і витріщився на небо. Наче сподівався, що там зараз обидва сонця з'являться.

— Слід зможете тримати? — спитала Феріне, креслячи на місці ритуалу незрозумілі закарлючки.

— Я вважаюсь найкращим слідопитом, — знизав плечима командир жовтих.

— Вже непогано, — кивнула Феріне, наче не знала цього. — Тоді налаштовуйся. Сніг не завадить, я його відокремила.

Тошиміне слухняно присів поруч, заплющив очі й завмер, наче прислухався до чогось нечутного для всіх інших. Потім підвівся, не розплющуючи очей. М'яко, ніби знову впустив у своє тіло кішку, що жила незрозуміло де, пройшовся туди-сюди і завмер перед, нічим не примітним, кущем.

— Туди, — впевнено вказав рукою.

Кущ наче злякався. Розплиася серпанком, потемнів, а потім розсипався дрібним попелом, що не долетів до білого снігу, ніби забруднити не хотів. На місці куща виявився початок кимось розчищеної стежки, ведучої, мабуть, у засипану снігом улоговину. Стежка зрідка петляла, радувала очі шматками кори, якимись сірими плямами і замерзлими червоними крапельками, і кучугури по її краях поступово ставали все вищими і вищими, поки не загородили її від погляду.

— Цікавий краєвид, — надто серйозно сказав Ленок. — Треба ж, ілюзія, яку я не відчув. Яку ніхто з нас не відчув. Тут із двох одне. Або той, хто її створював, нічого, крім ілюзій, робити не вміє. Або чутки про слабкість місцевих магів сильно перебільшені.

— Або у творця ілюзії десь завалявся давній артефакт, — додала Тейте.— Близько семи століть тому, існувала одна школа, учні якої вміли робити дуже потужні, але надто однобокі артефакти. Створюючі ілюзії були найпопулярніші. З їхньою допомогою готували будинки до свят, шахраювали і навіть кілька разів заміняли королів на троні. А потім у школі стався переворот, і вони, несподівано для всіх, перестали займатися майже невинними іграшками та взялися за створення зброї. Не встигли, щоправда розвернутися. Двом об'єднаним арміям їм не було чого протиставити.

— Ага, — сказав Ленок.

— Ми будемо обережними, — посміхнувся Тошиміне.

Командир фіолетових лише невдоволено щось пробурмотів. Мовляв, і не турбувався він. Чи йому турбуватися про дратуючого рудоволосого хлопця, його не дуже розумного першого помічника і іншого зброду, в який, на жаль, затесався несподівано отриманий син? Втім, про сина він також не турбувався. Адже чудово жив довгі роки без нього, та й тепер не знає, як до своєї світловолосої копії ставитися. Виховувати наче пізно, а чим ще зайнятися — незрозуміло.

Щоб довести, наскільки він не турбується, Ленок неквапом попрямував дорогою, вирішивши нікого не чекати. Його перший помічник риссю побіг слідом. Феріне обізвала обох ідіотами, щось сказала Тейте, попросила Санью теж прогулятися стежкою, раз вона так здружилася з представниками жовтого сектора, і небагатослівно попросила не затримуватися.

На цьому церемонія прощання завершилася, і довелося добровольцям повертати на стежку, шукаючи нікому не потрібні пригоди. І чого любителям проводити різні дивні ритуали, взимку по морозу вдома не сиділося? Або обрали б вони для свого ритуалу якесь інше місце. Тут одного колишнього командира більш ніж достатньо для гостроти відчуттів.

Кучугури з боків стежки ставали дедалі вищими. Немов хтось спеціально згрібав сніг, намагаючись вирівняти місцевість і замаскувати краще низину. Сірі плями ставали частішими, аж поки повністю не приховали під собою рештки снігу. Хаскі навіть доторкнувся до сірого пилу, переконавшись, що це не попіл. Більше на пісок схоже. Посипав цим пісочком стежку хтось чи що? На випадок зледеніння. Або після зледеніння. Може, цю стежку взагалі не розкопали, а проклали, розтопивши сніг. Точніше, розкопки в кучугурах вели біля дороги, щоб маги, що проїжджали повз, нічого підозрілого не відчули, а далі застосували стихію вогню, або плетіння на її основі, полегшивши собі працю. Але тоді мають залишитись якісь сліди і якщо прислухатися, точніше, принюхатися, точніше…

Хаскі зупинився, відчув, як тремтить невидиме полум'я на кінчиках пальців, готове кинутися в бій, і побачив. Тонку червону ниточку під сірим піском. По центру стежки. Якесь плетіння у сплячому стані. Не стандартне, не дуже сильне, але майже непомітне.