розділ 3

Ідея, напевно, була безглузда, але інша в голову так і не спала. Якщо чесно, то Хаскі у глибині душі сподівався, що меч розмовляти не забажає. А він узяв і захотів, з великим задоволенням, і зараз відступати вже пізно. Залишилося тільки проклинати в душі Руду Сволоту і намагатися гранично зрозуміло сформулювати питання. Щоб його неможливо було витлумачити подвійно. Адже якщо запитати про струс для третього помічника, то меч цілком може запропонувати влаштувати невеликий землетрус. Балів на десять. Залишаться від міста одні руїни, а перший жовтий стоятиме над ними і намагатиметься комусь пояснити, що він зовсім не цього хотів.

Весело буде.

Пояснювати і просити Хаскі замучився досить швидко. Меч, схоже, знущався, демонструючи, що нинішнього господаря він не поважає та й не особливо цінує. Потім мечу, а може навіть якомусь предку, що мечем прикидається, це набридло, і його з якоїсь радості вирішив замінити Лой Амарія.

Хаскі безглуздо дивився на колишнього командира, що завис подібно до примари над мечем, навіщось себе вщипнув, після чого несміливо повторив задане не менше сотні разів питання.

— Як змусити людину відчути свою стихію, не користуючись амулетами?

Амарія зневажливо сплюнув.

— Негідний недоросль, — поставив діагноз, відійшов повітрям від меча і сів на траву. — Амулети, подумати тільки. Ти ще про милиці скажи.

— Але… — Хаскі не дуже розумів, що хоче сказати. Чи то амулети захистити, зрештою, завдяки якимось амулетам командири отримують свою міць, і не скаржаться, і милицями не обзивають. Чи просто хотілося заперечити, хоч щось. Не подобався йому погляд колишнього фіолетового командира. Оцінюючий і, схоже, що не знаходить нічого особливо цінного.

— Мовчи, — велично наказав Амарія. — Я слухаю.

Хаскі слухняно замовк і похмуро подивився на дерево за спиною предка. Ідея з мечем була дуже погана. Гірше не вигадаєш. Тепер йому пояснять який він ідіот, чого він насправді гідний і знову затягнуть у якесь місце, з якого, не виконавши певних умов, вибратися буде неможливо. Напевно, так і буде. Не цінує Амарія своїх нащадків. Недостатньо вони для нього талановиті.

Хотілось би знати, з ким порівнює.

— Дуже добре, — сказав колишній командир. — Він тебе витягне назад.

— Хто? — спитав Хаскі. Звідки витягне, питати не хотілося, напевно з чергової дупи.

— Не має значення, — відмахнувся Амарія і світ змінився.

Хаскі озирнувся, став на ноги, доторкнувся до волохатих водоростей, що звисали з неба, схожих на ті, за якими він полював в океані, після цього відчужено глянув на предка.

— Що за дурня? — спитав майже байдуже.

— Не знаю. — Амарія знизав плечима. — Це місце підлаштовується під тих, хто приходить до нього. Тож із подібним питанням звертайся до самого себе. Я мертвий, мене тут не бачать.

— Тут, це де? — стомлено спитав Хаскі. Хотілося плюнути, сісти на землю, вкриту ненормально-фіолетовою травою, і нічого не робити. Ніколи. А ще ні про що не думати.

— У розломі. Точніше, в одному із тупикових відгалужень розлому.

— Чого? — Хаскі здивовано витріщився на предка, в душі сподіваючись, що він жартує.

— Не роби таке безглузде обличчя, — попросив Амарія. — Тобі сказали, що меч принесли з розлому. Отже, один із твоїх предків зумів повернутись.

— І що? — спитав Хаскі. Амарія його дратував. Дивно, що подібного командира не прибили за першої ж нагоди його ж підлеглі.

— Чого вас тільки вчать? — запитав у простір Амарія. — Спадковість, дурень. Проста спадковість. Якщо хтось зміг повернутися, то цей талант може передатися нащадкам, подібно до темних очей, гарненької фізіономії або високого зросту.

— Мені передався? — вирішив уточнити Хаскі.

— Звичайно, інакше б ти не зміг утримати меч. Він би тебе зжер.

І посміхнувся. Самовдоволено так.

— І що мені тепер робити? — спитав Хаскі, чомусь заспокоївшись. Може повчитися у предка бути неприємним типом? Може, тоді тупиці виконуватимуть накази, не намагаючись ухилятися і вдавати, що чогось не зрозуміли?

— Вчитися бачити хаос, ув'язнений у людях, — схвально промовив Амарія.

Хотілося б Хаскі знати, з якої радості в нього настрій змінився.

— Навіщо? — спитав перший жовтий. Хаос треба бачити медикам, щоб лікувати правильно, а решті начебто без потреби.

— Ти ж хочеш когось змусити відчути стихію, що в ньому живе? — запитав предок.

— Я не хочу. Мій командир хоче, щоб я змусив. Знущається, сволота.

— Гарний командир, — схвалив Амарія. — Жаль, що настільки молодий. Досвіду обмаль, але це справа наживна.

Хаскі обурено труснув головою. Дожився. Власний, наче мертвий предок хвалить Руду Сволоту.

— Ти ж сам знаєш, що хороший, — насмішкувато посміхнувшись, сказав Амарія.— Саме тому продовжуєш чинити опір. Не можеш його визнати цілком і повністю. Тому що це означатиме, що ти таки гірший, ніж він. Не доріс до нього, проґавив час, який він витратив з користю. А зараз тобі доводиться бігти слідом, навіть тоді, коли він спокійно йде. Найбільше тебе дратує в цій ситуації те, що ви з ним однолітки і спочатку стояли на хиткій дошці з різних кінців, а вона навіть не здригалася. Зате зараз він миттєво переважить, змусивши тебе втратити рівновагу і впасти.

— І що? — спитав Хаскі.

Так, Тошиміне переважить. Тому що в той час, коли Хаскі в Жовтому Секторі зображував недоумка, в душі радіючи, що від нього нічого не вимагають, ця сволота лізла не в свою справу, носилася за Араєм, а потім взагалі почала приймати кретинські рішення, наплювавши на будь-які авторитети. І не здох при цьому, зараза, і не прибив його ніхто. Навіть Ленок мстить якось мляво, без вогника. Швидше знущається, ніж шкодить.

— Та нічого, — посміхнувся Амарія. — Просто ти неправильно наздоганяєш його. Ти не зможеш пройти його шляхом, тому що він не твій. Хочеш наздогнати, ставай на свою дорогу та йди вперед.

Філософське марення якесь. Чи не марення? Думати про це зовсім не хотілося. Та й про свою дорогу Хаскі мав невиразне уявлення. Вона знову сховалася в тумані і тільки зрідка показувалася на очі, набагато частіше просто підкидаючи під ноги каміння, об яке він спотикався.