розділ 6

Феріне, відразу ж після повернення до рідної межі, пішла у свій сектор і пообіцяла першого, хто ризикне її потурбувати, убити особливо звірячим способом. Їй необхідно було провести розрахунки та спробувати з'ясувати, куди вів знайдений слід.

Тошиміне втекти не встиг. Тому сидів зараз у черговому приміщенні, що давно не прибиралося, і відсторонено слухав розповідь Тарена про епічну битву, яку примудрився не помітити.

На загальне щастя, світлий Меядей разом з командирами, що поверталися додому, послав своїх представників, на чолі з гачконосим Батасом, і саме ці представники зараз розважали Раду, даючи зібранню час на те, щоб подумати, що варто, а що ні розповідати багатомудрим засідателям. Феріне та її геніїв смикати не варто, адже до них обов'язково розпочнеться паломництво, якщо стане відомо, що на острові вона знайшла кудись ведучий слід Краша. Точніше, істоти створеної Крашем. Брехати Раді теж не варто. Тому, цю тему потрібно було якось акуратно обійти, зацікавити багатомудрих чимось яскравішим, що кидається у вічі. Із цим погодився навіть Батас, який пообіцяв зберегти в таємниці те, чим на острові займалася командир чорних.

— Отже, на острові був якийсь демон, схрещений із силою божества твого щеня? — спитав Ленок, вислухавши менш емоційну, ніж у Тарена, розповідь Арая. — Демон, наділений божественною силою і такий слабкий у своїй?

— Він був не завершений, тому сила була сама по собі, а демон зовсім не був демоном, — тихо промовив Тошіміне.

— Що?! — перепитав хтось.

— Не завершений, — повторив командир жовтих і навіщось подивився на Арая. Чи то підтримки шукав, чи намагався щось поглядом запитати.

Арай не відреагував, залишився спокійним і байдужим, наче не людина, а крижана скульптура.

— Перше жертвопринесення теж не вийшло, там теж не всі померли, — спробував пояснити Тошиміне. — Тому встановити рівновагу не вдалося. Спочатку перевішував демон, який швидко втратив всю свою суть, потім став перевішувати дар бога, який не бажав підкорятися.

— Яке, до демонів, перше жертвопринесення? — спитав у стелі Тарен. На руде щеня Арая він дивитися вже не міг. Не хлопець, а суцільний сюрприз. Здається, ти вже все про нього знаєш, а він повертається іншою стороною, і тобі на голову падає черговий запилений мішок.

Цієї миті Арай вирішив ожити і приєднатися до свого учня.

— Його місто, — тихо промовив він.

— А?! — Тарен обернувся до Арая.

— Структура сили у зеленого створіння схожа на Тошіміне. Напевно, це вроджений дар. Сімейне вміння. Як моя здатність не помічати демонів, — продовжив Арай. — Її було погано видно, надто багато цій суті дісталося від божества та демона, але я стояв близько і роздивився. Напевно, ця істота колись була людиною.

Краще б мовчав.

— Але до чого тут жертвопринесення? — роздратовано спитав командир фіолетових. — Я думав, що він збирає силу для себе.

Ленок спіймав себе на тому, що божевільними очима дивиться на Тошіміне. Декілька голосів напрочуд дружно вилаялися.

— Не знаю, — сказав Арай.— Швидше за все, після того, як сили не прийшли в рівновагу, Краш запхав їх у першу істоту, що підвернулася, бо інакше не міг утримати.

— Усього дві людини і стільки проблем, — здивовано сказала Рітке. — Методика Краша, схоже, далека від досконалості.

— Двадцять сім, — поправив Тошиміне і швидко заговорив, ніби боявся, що його зараз попросять заткнутися, чи він сам передумає говорити. — Моє місто називалося Чотири Стовпи.

— Місто Соєтеша, — ахнув хтось.

— Спочатку це було місце поклоніння, — не звернув уваги на вигук Тошиміне. — Звіриному богу. Нахабному і рудому лису, що заснув, залишивши можливість до нього звертатися. Там жило всього чотири сім'ї покликаних і кілька сотень тих, хто молиться. Але бог лісів — добрий бог, і поступово там виросло місто. Добре таке місто, багато жителів якого навіть не пам'ятали, що це місце насправді є священним місцем Бога-Лиса. Про те, що місце хороше, вони знали, його стороною обминали епідемії, місцевим жителям щастило в торгівлі, та й просто жити було приємно. Але про бога забули. Не всі. Моя родина не могла забути. Я з сім'ї покликаних, я ношу в собі частку волі бога, його дар, таке забути неможливо. Через це нас і вибрали як сходинку для перетворення на божество. Краш звідкись знав і про бога, і про покликаних, і про те, коли в нас день відплати. У день відплати у місті мали бути всі покликані.

— Але їх не було, — сказала Рітке, зрозумівши, звідки взялися двадцять сім чоловік.

— Не було студентів із Валанії Тойсе, — сказав Тошиміне. — Вони побилися з королівським патрулем у Кордесі і сиділи у Башті Плачу. На честь свята їх ніхто, звісно, ​​не відпустив. Краш цього знати не міг. Цього не знав навіть наш Старший. Мій прадід дуже лаявся, але вирішив, що без цих бовдурів можна обійтися, нема чого псувати всім свято.

— Твій прадід… — сказала Рітке.

— Голос бога лісів.

— Чудово, — сказала Рітке. — Той, хто несе волю бога у світі живих, а ми навіть не помітили.

— Він на той час не був несучим, — сказав Тошиміне. — Він помирав. А хто несе зараз, я не знаю. Та й знати, поки що, не хочу. Не хочу до них привертати увагу.

Рітке кивнула. Мудре рішення. Якщо шанувальники бога настільки слабкі, а бог настільки сильний, їм краще зачаїтися, доки їх знову стане достатньо для того, щоб смерть одного не змогла вплинути на тендітну рівновагу. Будити богів небезпечно, а розбуджені через дрібниці вони особливо злі.

— Значить, цей виродок приніс у жертву дітей лісу та купу ні в чому невинного народу. У нього нічого не вийшло і він приперся сюди, — стомлено промовив Тарен.

— Так, — підтвердив Тошіміне. — Нас було простіше жертвувати, ми надто давно ні з ким не воювали. З мешканцями другої верхньої межі складніше, місцеві жителі воюють увесь час. То з демонами, то з горами, то з розломом. Йому довелося десять років витратити, щоб втертися в довіру і заманити командирів у пастку.