розділ 3

Спуститись під землю, це півбіди. Навіть якщо спуск супроводжується глузливими побажаннями, у виконанні веселих людей, яких хочеться вбити голосно регочучи. Справжнє лихо, це коли сумно дивишся на абсолютно однакові відгалуження підземного лабіринту і розумієш, що блукати тут можна століттями, нікого не знайшовши. І починаєш підозрювати, що над тобою вишукано познущалися. А тут ще команда, як на підбір. Двоє на ходу тихенько про щось сперечаються вже досить довгий час, мало цікавлячись тим, що відбувається навколо. Якщо є командир, навіщо напружуватися і думати? Особливо якщо знайшли заняття цікавіше. У Тейте ще й іноді щось брязкає в сумці. В одного на обличчі написано, як те, що відбувається, йому не подобається, і де він бачив і ці печери, і цей похід. Дівчина-медик замислена настільки, що спотикається об все, що потрапить під ноги. Навіщо вона тут потрібна взагалі незрозуміло. Занадто юна і явно не дуже досвідчена. Може, відправили кого не шкода? Або без кого обійтися зможуть? Останній член веселої компанії червоніє, дивлячись на Тейте, дивиться в підлогу і мовчить, мовчить, мовчить. Багатообіцяюче мовчить. Чи про несправедливу долю думає, чи порівняв командира зелених зі своїм творцем і вирішив, що ця особа не варта того, щоб при ньому про щось говорити. Весь у Ленока.

— Що будемо робити? — похмуро запитав Тошіміне. — Є у когось ідеї, як шукати нашого монстра? Слідів я не бачу. А сподіватися на те, що він на нас чекає за наступним поворотом, не доводиться.

— Потрібно було вимагати слідопита, — сказав Тіаш.

Лід чомусь пирхнув.

Хаскі тяжко зітхнув.

— Не хочу тебе засмучувати, але найкращий слідопит Долини перед тобою, — сказав, вказавши на свого командира. — Якщо він слідів не бачить, ніхто не побачить.

— Покладемося на удачу? — спитала Тейте, просявши усмішкою й довівши до почервоніння біловолосу копію Ленока.

— Тобі настільки щастить? — зацікавився Тіаш.

— Як сказати…

— Ми не покладатимемося на удачу, — сказав Тошиміне.

— У мене інших ідей немає, — зізналася другий помічник, поправляючи сумку на плечі.

— А може, вібрацію послухати? — несміливо запропонувала дівчина-медик, роздивляючись щось на підлозі.

Помічники Тошиміне переглянулись.

— Можна спробувати, — вирішила Тейте. — Але одна я точно не дотягнуся, не настільки я талановита у цій галузі. Як сказав мій шановний командир, навряд чи на нас чекають за наступним поворотом.

— Я вібрацію не вмію слухати, — сказав Хаскі.

Тошиміне мовчки притулився плечем до стіни печери. Людина не може вміти все. А звання найкращого слідопиту не припускає, що ця людина зможе щось почути, притулившись долонями до підлоги.

— Я вмію, — несміливо посміхнулася медик своїм рукам.

— Я теж, — смикнув плечем Тіаш.

Потім Тошиміне довго спостерігав за тим, як трійця, що присіла кружком, притулилася долонями до підлоги ближче до центру свого кола і застигла восковими фігурами. Вони не рухалися і, здається, навіть не дихали. Дивитись на них не хотілося, в голову лізли похмурі думки та спогади про те, що були випадки, коли спроби почути чиїсь кроки закінчувалися смертю слухача. Просто захист, який неможливо врахувати. З іншого боку, Тейте і Тіаш одного разу володаря численної кількості щупалець вже почули. Так що турбуватися, напевно, нема про що.

Тошиміне перевів погляд на протилежну стіну печери. Стіна як стіна. Сіра, з якимись червоними прожилками, нерівна. Напевно при світлі смолоскипа вона б виглядала похмуро, але світляк розігнав більшу частину тіней, так що дивитися не було на що.

Час йшов. Лід мовчав, невловимо чимось схожий на представницю Ларети Анії. Можливо, невпевненістю, що для дівчини-медика було досить очікувано. Дуже молода дівчинка. А ось у виконанні когось настільки схожого на зухвальця Ленока, невпевненність виглядала дивно. Невже фіолетовий командир у юності був такий самий? Чи спеціально пом'якшив характер своєї стихії? Щоб виконала, що від неї вимагають, не намагаючись винаходити геніальних планів і не відволікаючись ні на що стороннє. Є у Ленока така погана звичка. Він увесь час лізе не у свою справу.

Хотілося сісти під стіною, заплющити очі і поговорити з дрімаючою кішкою. Навряд чи вона щось відчула. Просто говорити з кішкою було звично та правильно. А тут купа підлеглих, за якими слід наглядати. Не відволічешся.

Хаскі ще якийсь дивний. Гладить долонею стіну, обличчя спокійне, погляд порожній, наче не в цьому світі. Може з мечем розмовляє, може, задумався про якусь нісенітницю, на кшталт власної недосконалості. Далася йому та досконалість. Де він її взагалі бачив?

— Туди, — голос Тейте пролунав як грім серед ясного неба.

Лід знову почервонів. Дратує.

Хаскі прийшов до тями і невпевнено оглянув простір, ніби намагався зрозуміти, де він знаходиться.

Чудова команда. Хлопчисько, що ніяковіє, і Хаскі, який витає в невідомих далях. Тейте з сумкою, що підозріло позв'язувала. Непробивний Тіаш, який демонструє щосили свою некомпетентність у походах печерами. Занадто юна медик. І командир, який не має уявлення, що робитиме, коли вони знайдуть монстра, але змушений зображати впевненість. Послати б Раду в дупу до демонів і відправити в ці печери хоча б половину командирів. Як би нерозумно це не виглядало.

— Ми йдемо? — запитала Тейте.

— Так, йдемо, — озвався Тошиміне.

Вибору від початку не було. Нема про що тут думати. Вирішили, що одного командира достатньо для полювання на печерного монстра, отже, вистачить. Інакше який він командир? І те, що командиром йому бути не хотілося, не має жодного значення. Так само, як і те, що серед його підлеглих більшість — ні на що не здатні особи. А меншість — надто ліниві для того, щоб виявляти свої таланти

— Ходімо.

Підземний лабіринт повільно змінювався. Сухі печери ставали вологими. Зі стелі звисали кам'яні бурульки, їм назустріч такі ж бурульки росли з підлоги, немов дзеркальне відображення. Неправильне відображення у кривому дзеркалі. Іноді бурульки на підлозі були поламані, знесені чимось важким та неповоротким. Інших слідів, як і раніше, не було. Наче печерний монстр був не тільки не живий, а й не потребував підживлення магією.