розділ 4

— Там щось лізе під землею у бік розлому і другий помічник сказала: «Клич командира і Хаскі!».

Тошиміне уважно подивився на дівчинку, що нетерпляче переступала на місці, кивнув і махнув рукою своєму першому помічнику, мовляв, пішли, звуть.

— Це не ми винні, чесно, наші монстри маленькі, — додала дівчинка. — І ми їх випадково спіймали на банки.

— Може, ви дітей спіймали, а тепер матуся лізе їх рятувати? — припустив Хаскі.

Дівчинка спіткнулася і з жахом на нього подивилася. Така ідея їй на думку не спадала. Власне, й не могла прийти. Монстри у розломі розмножуються якось інакше і матусь у них не буває. Але ж пройняло. Такий виннуватий вигляд.

Тошиміне хмикнув і нічого не сказав. Закинув на плече перев'язь із мечем, щоб у руці не нести і не витрачати час на правильне закріплення на поясі. Кинув на крісло свій командирський плащ, щоб не заважав і пішов до виходу. Дівчинка кинулася вперед, дорогу показувати.

— То хто там лізе? — спитав Хаскі.

— Не знаю, — пропихтіла дівчинка. — Прилад блондинки його не визначив, лише показав, що великий. А коли вона і той хлопець послухали землю, вони зрозуміли, що воно там лізе у бік розлому і скоро вилізе, а потім почне лізти вгору до Нижнього Міста.

— Який ще хлопець? — спитав Хаскі.

— Тіаш Дайєго, або щось таке.

— Тіаш Даєно, мабуть, — поправив Тошіміне. — Непоганий хлопець, Хаскі. Лише родичами скривджений. Вічно вони були його діями незадоволені. Вважали, що він може і винен більше. Ніколи не розумів кому і що він там винен? Він у свій час навіть у Зеленому Секторі був, тільки не довго, родичі спроб виховувати і вимагати не залишали. Потім він утік до Нижнього Міста.

— І що?

— І нічого. Йому набридло, він пішов і старанно сховався.

— Зрозуміло, — сказав Хаскі. Хоча нічого йому зрозуміло не було. Він слабо уявляв, як можна уникнути родичів. Своїх же він терпить, незважаючи на всі їхні претензії та впевненість, що Хаскі живе неправильно. Навіть незважаючи на те, що особливої ​​справи їм до нього немає. Просто позначають свою присутність.

Далі бігли мовчки, не звертаючи уваги на здивовані погляди перехожих та спроби заговорити. У який момент до забігу приєднався командир Ленок і звідки він узявся взагалі, Хаскі не зрозумів. Просто відмітив на краю свідомості, що Тошиміне не посоромився попросити допомоги у найближчого командира. Судженням Тейте він довіряє, і коли дівчина покликала найсильніших у секторі, там щось дуже серйозне. Цікаво, на заклик свого першого помічника він би так само відреагував, чи спочатку б захотів дізнатися, що саме там відбувається?

Верхнє Місто пролетіло повз, як яскрава картинка. Потягнулося Нижнє. Сіре, заплутане, із вкрапленнями кольорових вивісок та картин на стінах. Дівчинка впевнено мчала вперед, наче щодня тут ходила і запам'ятала кожен провулок. Хаскі краєм свідомості відзначав знайомі місця і намагався налаштуватися, хоч на щось. Щоб не завмерти перед супротивником пам'ятником самому собі. Навіть на мить. Іноді цієї миті достатньо для того, щоб програти повністю і безповоротно. Адже ніхто не буде чекати, поки хтось з пов'язкою першого помічника усвідомлює, що саме він перед собою бачить. Це тільки в дитячих казках чудовисько довго розглядає мага і приміряється ліву йому ногу відкусити насамперед чи праву? А маг тим часом виплітає страшне по силі плетіння, здатне спопелити десяток таких чудовиськ відразу. При зустрічі зі справжнім чудовиськом, щоб виплести щось сильне, потрібно, щоб поряд був хтось здатний це чудовисько відволікти на час достатній для плетіння та наповнення візерунка стихією. А наодинці краще відразу хапатися за меч і сподіватися на удачу.

Виявляється вміння випускати свою стихію на волю одразу, ні в що не оформляючи, дає такі цікаві переваги. Чому він раніше про це не подумав? І шкода, що зараз ніколи.

Вулиця закінчилася і дівчинка ламанулась у кущі. Тошиміне впіймав її за шкірку і, не церемонячись, відкинув убік, гаркнувши щось неприємне про малолітніх самогубців. Хаскі продерся крізь кущі, слухаючи прокльони Ленока поруч, вискочив на вільний простір і ледве втримався від того, щоб зупинитися, відкривши рота з подиву. Над розломом драглистою масою коливалося щось. Здавалося, з прірви виповзла частина здатного змінювати туману і тепер нападає на людські фігурки, що носяться поруч і відтинають вирощувані туманом щупальця та ухиляються від інших. І все в тиші, наче всі звуки, злякавшись цього туману, кудись втекли.

— Твою ж матір, знову! Що двадцять років воно лізе! — заволав Ленок. — Малявко, — він упіймав допитливу дівчинку, яка пробралася слідом і обережно розсовувала гілки чагарника для кращого огляду, і підтяг до себе, для більшої зрозумілості, напевно. — Негайно у Верхнє Місто і роби, що хочеш, але знайди якнайбільше командирів. Нас вони не почують, ця штука будь-який заклик відсікає, навіть командирський. Розкажеш, що побачила, зрозуміло?

Дівчинка кивнула, потерла розбитий лікоть і рвонула до міста. Виявляється, навіть від таких непотрібних особистостей можна чогось досягти. Головне правильні завдання ставити.

— Як вгадала, гадина. У нас і без неї проблем… — незрозуміло кому поскаржився Ленок.

Хаскі, не слухаючи його розмов, пішов до розлому, шукати Тейте.

Тошимене махнув у повітрі мечем, закинув у кущі піхви і побіг уперед, до одного йому відомої мети.

Ленок ніби випарувався. Лише від драглистої маси відірвалися одразу кілька обмерзлих щупалець і зникли десь у прірві.

Подальше було найдивнішим боєм у житті Хаскі. Тейте він так і не знайшов. Поруч безшумно з'являлися і зникали якісь люди, а він рубав і рубав щупальця, як дроворуб дерева, що ростуть із неймовірною швидкістю. Нескінченний ліс дерев. Спочатку рубав своїм мечем, потім помітив, що він починає іржавіти і в'язнути у щупальцях, і покликав меч предка. З ним справа пішла веселіше. Якоїсь миті Хаскі випустив на волю вогонь і світ навкруги огорнувся паром, майже прозорим і ледве відчутним, який змушував щупальця сахатися і сповільнюватися. Одразу полегшало, і перерубувати щупальця стало простіше. Відрубати, спалити, переступити, допомогти якомусь незнайомцю, спалити, переступити, ступити далі. Смикнутись, відреагувавши на рух миттєво замерзлого повітря і помітити, як щупальце, що примудрилося підібратися надто близько, розсипається крижаними уламками. Крокувати, рубати, ухилятись і знову рубати. Нескінченно довго, загубившись у просторі та часі.