розділ 2

Пробудження було дивним. Хаскі кудись, чи то плив, чи то летів. Навіть не так, його кудись несло. Течією, повітряним потоком, чимось спокійним і повільним, але сильним і цілеспрямованим. Опиратися не хотілося. Хотілося розслабитися і дозволити забрати себе далеко-далеко. Туди, де немає ні командирів, які дратють своєю непомірною самовпевненістю, ні дивних предків, які нагородили несимпатичною фізіономією, ні проклятих синіх водоростей, які обов'язково будуть з'являтися в кошмарах.

Розслабитися та перестати існувати, стати водою, повітрям, а найкраще вогнем. Після цього більше не буде боляче, не потрібно буде стусанами гнати самого себе на ту вершину, де нікому і ніколи не спаде на думку пожаліти маленьке вовченя, яке через безглузду випадковість залишилося без батьків. Жалість принизлива. Якщо тебе жаліють, тобі прощають більше, ніж могли б пробачити у будь-якому іншому випадку. Ти слабкий, тобі нема на кого спертися, значить, тебе треба пожаліти і зробити вигляд, що твоя помилка не така велика, як вона є насправді. Ти слабкий. Маленьке жалюгідне вовченя нездатне вижити без чужої допомоги. Тобі це можна пробачити, твої батьки не встигли навчити тебе бути сильним. Не пояснили, де цю силу знайти і що з нею робити. А тієї вродженої сили, яку ти з першого погляду побачив у рудому приймі Лоне, у тобі немає, і ніколи не буде. Тобі не дано бачити мету крізь усі перепони. Ти обов'язково зупинишся і почнеш розмірковувати, а чи в той бік увесь цей час йшов? Маленька дитина, що залишилась сама, яку ти так у собі ненавидиш.

Це погано не вірити собі. Набагато гірше, ніж не вірити решті.

— Гей!

Ляпас обпік щоку і змусив схлинути щось, що тягнуло за собою в забуття.

— Не смій піддаватися поганому впливу. Де я другого такого нащадка знайду?

Дивним чином голос предка малював зовсім іншу людину, не схожу на Лоя Амарію. Цей чоловік був добродушним здоров'яком, спокійним, трохи цинічним, трохи лінивим, здатним годинами сидіти в саду під квітучим деревом, розмірковувати про течію життя та із задоволенням потягувати міцне пійло з непрозорої пляшки, які продають у тавернах Нижнього Міста. Очі відкривати не хотілося. Слухати предка було набагато приємніше, ніж на нього дивитись. Його голос був мудрим і неквапливим. А ще він був по-своєму добрий. Такий добрий, що йому хотілося довіритися. Попри все.

Просто через те, що дуже втомився.

— Досить лінуватись і розмірковувати. У нас ще купа справ.

Предок струснув Хаскі і ривком поставив його на ноги. Очі довелося розплющити. Потім закрити, потрясти головою та відкрити повторно. І тільки після цього здивовано втупитися в безліч відображень двох людей, що йшли у нескінченність. Дивні відображення. Одночасно схожі та зовсім не схожі на оригінали. Відображення, які живуть своїм життям. Кудись йдуть і повертаються. Щось беззвучно говорять, або мрійливо дивляться в далечінь. Тисячі та тисячі відображень. Миготливі, наче переходять із дзеркала в дзеркало. Зовсім тьмяні, або дуже яскраві – до різі в очах. Від одних несло такою силою, що хочеться заздрити, інші лише слабка тінь, яку можна помітити тільки придивившись.

— О, не зважай. Це просто ймовірності, — сказав Лой, кивнувши у бік відображень. — Вони не мають значення.

— Які ймовірності? — навіщось спитав Хаскі. Знати йому це не хотілося. Йому було не цікаво, просто дивно дивитись на такого різного себе.

— Ті, які ти вже проґавив, — усміхнувся Лой. — Ті, що ще можливі, ці дзеркала ніколи не показують. Бо невідомо, у що ця можливість може зрости. Цього навіть боги не знають, не кажучи про якісь відбитки минулого.

— Проґавив? — запитання прозвучало жалібно. Впустив і не помітив. Дивно якось. Невже він міг стати цим?

З дзеркала на нього похмуро дивився інший Хаскі. У цього Хаскі на обличчі не було шрамів. Натомість був білий плащ зі знаком Жовтого сектора та червоно-синя рукавичка на руці, батьківський подарунок, посіяний десь у горах. Рукавичка була артефактом, який не визнав Хаскі. Марним на той момент артефактом, творцем блискавок. Слабеньким, насправді, але майже безпечним та й сімейною реліквією. А він його загубив. Все одно, що втратити частину пам'яті.

Ще один Хаскі пристрасно притискав до себе якийсь музичний інструмент. І посміхався. Відкрито та життєрадісно. Людина, для якої весь світ – подарунок. Іграшка, яку можна вивчати та радіти відкриттям. Ще один теж усміхався, був довговолосий і носив знак закликача. І ще багато інших Хаскі. Купа втрачених можливостей.

— Добре, — сказав Лой. — Добре, що так багато. Коли відображень мало, людина нічого не варта. Ні на що тямуще не здатна. Ти не турбуйся. У тебе ще купа можливостей. До цих ти повернутись уже не зможеш. Але ж інші можуть бути навіть кращими.

— Я не хвилююся, — сказав Хаскі.

Він справді не переживав. Йому було страшно. Страшно усвідомити, що в нього насправді були шанси опинитися на місці Тошиміне, або стати вічно п'яним мисливцем, або он тим типом з шаленими очима та напівпрозорими крилами за спиною.

— Ого, хранитель доріг, — удавано захопився крилатим типом предок. — Давно я нічого подібного не бачив. Зародок божества власною персоною. Цікаво, чим би він наприкінці свого шляху став? Судячи з тебе, або вічним мандрівником, або помічником месників, або гідним захисником. Ти любиш звалювати на себе непосильну ношу. Втім, нічого поганого в цій властивості твого характеру немає.

— Я міг стати божеством? — недовірливо спитав Хаскі. Божество, це вже якось занадто.

— Не міг. Не в цьому випадку. Якби міг, ми побачили б божество, а не божевільного з крилами. Охоронці доріг дуже рідко виростають до божества. Вони надто безглузді і, м'яко кажучи, не розумні. Лише діти, які мають можливість подорослішати. А ти й у звичайному своєму стані дорослішати не бажаєш. Перетворившись на таке щось із крилами, назавжди застрягнеш у дитинстві і помреш від власної дурості.

Сперечатись із Лоєм не хотілося. Вірити йому – теж. Тому Хаскі дивився вглиб дивного дзеркала і став виглядати відображення, яке могло б йому сподобатися. Можливість, про яку варто пошкодувати. Таких щось не траплялося. Деякі викликали цікавість чи здивування. Деякі легку симпатію. Декому хотілося посміхнутися у відповідь. Інших ніколи більше не бачити. Це були зовсім інші люди. Люди, якими теперішній Хаскі ніколи не стане. Йому не дано їх зрозуміти, правильно оцінити їх прагнення та побачити те, що так їх приваблює на обраному шляху. Просто втрачені колись можливості. Нічого більше. Відгалуження дороги, на які він чомусь раніше не кинув навіть швидкоплинного погляду. Немов бачив десь вдалині щось набагато гідніше. Куди ж він весь цей час цілеспрямовано йшов? Невже назустріч колишньому командиру Фіолетового сектору? Чи йому так хотілося стати помічником Тошиміне?